Розділ 12

Аня

Я довго вагалася, чи варто йти на сьогоднішню зустріч. Мене лякало і манило те, що там буде він. Скоріш за все, це буде наша перша зустріч за тридцять років і остання в житті. В останню хвилину прийнявши позитивне рішення, я викликала таксі і поїхала в ресторан. На слабких ногах я заходила до ресторану. Даремно так хвилювалася - його там не було. Я заспокоєно і засмучено видихнула. Це була остання моя надія побачити його. Мої очі продовжували шукати, але все марно. Поспілкувавшись з колишніми одногрупниками близько години, я прийняла рішення покинути захід. Я стомилася від очікування, а сльози зрадницьки хотіли вивільнитися з очей. Хотілося кричати від безсилля. Попрощавшись з усіма, посилаючись на погане самопочуття, я пішла в сторону виходу.

-Моє студентське кохання, - крокуючи до мене на зустріч з посмішкою, голосно промовив він.

-«Кохання всього мого життя», - з сумом подумала я.

Олексій

Здалася мені та зустріч випускників. Деякі з них і зовсім померли вже... Може не йти. Тим більше пертися в інше місто. Вагання з’явилися з того моменту, як колишня староста нашої групи написала, що збирає усю групу на святкування 30 років з моменту закінчення університету. Усі ці роки було не багато спроб зібратися, але і ті , по слухам, були невдалі. Я ніколи не був присутнім на них. І зараз не горю бажанням. Я сказав, що подумаю, бо не можу щось гарантувати. Діти ремонт роблять, треба допомагати. «Ми будемо чекати» - відповіла , завжди конкретна, староста. Вона не змінилася в цьому і через стільки років. Дружина Катя почала нервувати і переконувала мене, що не варто їхати, в мене проблеми з тиском, а дорога не близька. Така настирність здалася мені дивною.

-Катя, що з тобою? – не витримав вже я. – Ти чому така заведена ніби до коханки запросили, а не на зустріч випускників? – запитав її. Але до такої відповіді я не був готовий...

Вилетівши з дому, я заскочив в авто і рушив в сторону міста де була зустріч. Я не знав, що буду робити далі, але не міг ні хвилини лишатися більше вдома.

Вже годину я сиджу в авто і не можу повірити очам – вона жива...

Аня

День випускного. Я надягнула плаття, яке обирала більше місяця для цього дня. Приталене міні небесного кольору пасувало до мого світлого кучерявого волосся і зелених очей. Розпущене волосся, зібране по бокам, кучерями розсипалося по плечах. Стрілки намальовані, губи нафарбовані – до свята готова.

В кафе, яке ми обрали для святкування, прибули майже усі випускники нашої групи. Усі красиві, в сукнях і костюмах. Навіть дивно бачити таку картинку. На парах часто усі сиділи засипані, підпухші і в спортивних, рідше в джинсах. А зараз - наче з обкладинок модних журналів.

Дочекавшись головного гостя - декана нашого факультету, святкування почалося. Перший тост і напутні слова виголосив наш Аркадій Іванович. Схоже, не вперше промовляє свою промову. Да і ми не перші його випускники. З вдячністю і полегшенням усі тихо дослухали його і перейшли до страв. Усі загомоніли. Згадували веселі моменти студентського життя, а їх було не мало. Ділилися планами на майбутнє. Набравшись сили і сміливості частина випускників пішли танцювати, а інші вийшли покурити на вулицю. Аркадій Іванович покинув нас ще пів години назад, поспішаючи до наступної групи, яка святкувала свій випускний в кафе неподалік – посада зобов’язує. Атмосфера стала більш розслабленою. Усі голосно спілкувалися, перекрикуючи музику. В моменті усі раптово замовкли, коли до зали зайшов одногрупник Льошка з оберемками квітів.

-Любі мої одногрупниці, - почав той, - не міг лишити вас без квітів в такий день, - продовжив. – Ви усі наче квіточки, - промовив і почав роздавати по троянді кожній з дівчат. -Ну а тобі, Аня, мені хотілося подарувати трохи більше, - вже тихо промовив він підійшовши до мене. В залі знову стало гучно: музика, розмови. Лише ми продовжили стояти , дивлячись в очі один одному. Його погляд був не таким сміливим, як зазвичай. Ніби боявся, що я зараз різко щось відповім чи зроблю. Але я була зовсім далека від таких намірів. Я дивилася в очі цього хлопця і не розуміла чому серце хоче вирватися з грудей. Ми п’ять років навчалися в одній групі, щодня бачилися і розмовляли, але ніколи я не дивилася на нього так, як сьогодні – я побачила його. Карі очі наповненні доброти і ніжності дивилися на мене не моргаючи.

-Льошка, дякую, - лише й змогла промовити я. Взявши букет я поспішила покинути це кафе. Моє серце зрадило мене. Вперше в житті. І я злякалася.

Олексій

-Який я дурень, - думаю вголос я. – Куди я з цим букетом попруся, вона мені його на голові розгромить, - продовжував відмовляти себе від дурної ідеї. Але продовжую рухатися в сторону квіткового магазину. – А що, куплю і усім іншим дівчатам в честь свята і все -  не докопаєшся, - заспокоїв сам себе. В магазині швидко обрав по квіточці одногрупницям – брав ті, які були в потрібній кількості і на що вистачило грошей. Для неї обрати букет було складніше. Це мало бути щось красиве і з характером, бо вона саме така. Потративши останні гроші на той, який мені найбільше сподобався, я поспішив назад в кафе.

-Любі мої одногрупниці, - почав я імпровізувати, - не міг лишити вас без квітів в такий день, - що мелю, дивувався сам собі. – Ви усі наче квіточки, - промовив і почав вручати мовчки дівчатам ті квіти, бо і так фігні наговорив. Тепер треба зібрати всю сміливість... -Ну а тобі, Аня, мені хотілося подарувати щось більше,- з острахом промовив я. Ну от, зараз вона мені вріже цим букетом. Я ж чув, як вона ще на першому курсі привселюдно відшила Пашку, бо принципово не приймає залицяння від своїх. А зараз я з цим букетом... О, вона така гарна сьогодні. Ті її білі кучері, зелені очі... Моє серце вискакувало з грудей. Я, як дурень, стою з тим букетом. Дівчина дивилася на мене своїми великими зеленими очима і я вже готувався до найгіршого. Але, сталося те, чого я найменше очікував – вона взяла букет, подякувала і пішла геть. Невже я її образив цим? Чи може вона здогадалася... Я закоханий в неї з першого курсу, але так і не наважився зізнатися в цьому. Я і собі довго не признавався. І ось зараз, коли ми вже не одногрупники, я хотів запросити її на побачення. Її ж правило вже не розповсюджувалося на нас, напевно. От і як розуміти цих жінок.