Розділ 9

Макс

«Моя зеленоока, на вихідних їдемо в гори, тому нічого не плануй. Думаю про тебе»

-Ого, який швидкий, - посміхнулася. В мене ще був тиждень відпустки, тому я мала час налаштуватися на подорож. -Стоп, це ж і ночувати ми будемо разом... – тільки зараз зрозуміла. Захвилювалася. -Я не готова, - продовжила розмову з собою. -Так йому і напишу, - заспокоювала себе. Відкинувши хвилювання, я вирішила прислухатися до себе і зрозуміти чого я хочу. Чи справді я не готова до такого зближення, чи мені заважає страх, через відсутність досвіду. Я продовжила глибоко дихати і прислухатися до своїх бажань. – Я хочу в цю поїздку, - вже спокійно промовила вголос. Так, я хвилююся, але не можна дозволяти своїй невпевненості заважати жити. Я хочу ближче пізнати його. Я довіряю своєму серцю. Воно мовчало двадцять чотири роки. Коли однокласниці помирали від кохання до чергового актора нового серіалу, або нового хлопчика в класі – я лишалася байдужою. Байдужою я була і в університеті. Іноді, я думала, що зі мною щось не так, але внутрішній голос завжди промовляв «дочекайся». І я вірила йому. Можливо, я вже дочекалася. Мені б хотілося, щоб Макс виявився саме тим, кого я чекала. Не могло ж моє серце так помилитися.

Яна

«Чекаю з нетерпінням» - чесно відповіла.

***

Тиждень полетів швидко. Я ще встигла побувати в гостях у батьків, які жили у двох годинах їзди автобусом від мене. З того часу, відколи я покинула батьківський дім і поїхала навчатися, я рідко приїздила в гості. Завжди знаходилися якісь справи: написати реферат, готуватися до екзамену, зустрітися з подругами. Потім почалася практика і вже не вистачало не лише часу, але й сили. Навчання це важливо, але воно дуже відрізняється від роботи в реальному житті. Тому, прийшлося вчитися ще й на практиці і з першого разу. Емма Юріївна не любить повторювати двічі. Батьки ніколи не ображатися на мене, бо завжди розуміли і підтримували моє прагнення стати професіоналом своєї справи. Не дивлячись на це, я відчуваю провину перед ними. Кожен мій приїзд для них був радістю і мама увесь вечір готувала щось смачненьке. Цього разу я вирішила зробити їм сюрприз і приїхала без попередження. В мене ще було години дві до їхнього повернення з роботи, тому, я вирішила не сидіти вдома, а піти прогулятися. Місто невеличке. Я встигла оглянути усі місця, де провела своє дитинство. Мій садочок. Саме приміщення закрите на канікули, але працівники копошаться – тут ремонт ніколи не закінчується. Моя старенька школа, оточена клумбами з різнокольоровими квітами. Все як колись, тільки квіти різноманітніші. Улюблений магазинчик , де ми купували булочки і сік, а поруч парк, в якому їх їли на перерві. Все таке рідне і знайоме. Мені завжди хотілося вирватися в більше місто. Було відчуття, ніби я переросла своє. Хотілося якогось руху. Щось подібне я відчуваю і зараз. Хоча, місто, в якому я живу, набагато більше за це, мені стає і його мало. Хочеться швидшого темпу, більше перспектив. Я розумію, що і конкуренція більша, але для мене це ,скоріше,  поштовх для розвитку і роботи над собою. В цьому мої батьки мене не можуть зрозуміти. Вони не усвідомлюють, як можна проміняти спокій на хаос. Вони все життя прожили тут і ніколи навіть думки не було переїхати. Я ж, навпаки, з чергової сесії в Києві я повертаюся натхненна і заряджена. Кожному своє. Мені достатньо кількох разів на рік ось такої тихої і спокійної прогулянки для оновлення. А далі знову можна у свій хаос.

Мені б хотілося, щоб Макс опинився поруч в цю хвилину. Не розуміючи до кінця причини своїх бажань, я відчувала, що хочу показати йому усі місця, які мають для мене значення. Хочу поділитися з ним своїм переживаннями і ,водночас, помовчати, тримаючись за руки. Як швидко від оселився в моїй голові і в моєму серці.

-Доця, ти чому не попередила, я б приготувала щось смачненьке, що ти любиш, - зустрічала мене мама вже вдома. Моя прогулянка затягнулася і я повернулася пізніше, аніж планувала.

-Мамусь , не переймайся, - обійняла. -Давай пити чай. Я нам тортик купила, - промовила і ми перебралися до кухні.

-Відпустка тобі пішла на користь – ти така... світишся з середини, - посміхнулася мама. Вона все розуміє без слів. Мені не хотілося вигадувати щось і я розповіла мамі про Макса.

-По суті, немає ще про що розповідати – ми знайомі зовсім недовго, але мені хочеться, щоб було продовження, - промовила я. – Краще розкажи, як тут ви з татом, - хотіла змінити тему.

-А ось і він, - пролунав дверний дзвінок і мама пішла зустрічати тата.

Скільки б років тобі не було, вдома ти завжди відчуваєш себе дитиною. Тобі не хочеться думати про роботу чи глобальне потепління. Все буде добре, бо поруч є батьки – підтримка і опора.

Вже сьогодні я поїду у коротку подорож з чоловіком, який потихеньку стає неймовірно важливим для мене. І хоч як би я не намагалася тримати себе в руках – виходить поганенько. Я думаю про нього, я фантазую про нього... Може він саме той... Серце знову зрадницьки забилося.

На годиннику сьома ранку. Він забере мене о восьмій. Невеличка валіза зібрана. Лишилося зібратися самій. Літній костюм: сорочка і шорти ніжного голубого кольору – те що треба. Волосся зібрала у високий пучок. Мінімум косметики і я готова. Є ще час випити кави і подумати чи нічого не забула. Коли я сказала Тані, що їду з Максом на вихідні в гори – вона була на сьомому небі. Я вдячна подрузі за її турботу. Не дивлячись на її невдалий досвід зі шлюбом, вона вірить в кохання. І, хоч на словах вона часто говорить зворотнє, але під час сцен кохання - сльози стримувати не вдається. Якось читала в одній книзі, що кожній людині за життя дається п’ять її споріднених душ. І коли вона зустрічає хоча б одну з них, то відразу відчуває тяжіння до цієї людини. І лише зі своєю спорідненою душею людина може стати безумовно щасливою. Але, що робити тим людям, які так і не зустрічають свою споріднену душу? Дуже часто, в силу традицій чи тиску суспільства, люди спішать створити шлюб, бо так треба, а не тому, що зустріли свою людину. І живуть все життя з, по суті, не своєю парою. А що ж тоді відбувається з «правильною» парою? Її шанси зменшуються і , часто,  вона також змушена погоджуватися на життя з не своєю людиною. Якби кожен мав терпіння дочекатися свою споріднену душу... Не було б розлучень і усі пізнали кохання. Я дочекаюся свою людинку, або проживу це життя одна! На менше я не згодна. А може я вже зустріла... Дратуюся, що через нього почала все романтизувати.