Розділ 4

Одеса нас зустрічала палючим вранішнім сонцем і натовпом людей. Вийшовши з вокзалу, ми подалися шукати транспорт, щоб доїхати до нашої бази відпочинку. Вже за п’ятнадцять хвилин ми сиділи в пильному бусі, набитому такими ж відпочиваючими, як і ми. Пів години задухи і ми добралися до місця призначення.

Місце виявилося просто фантастичним. Один великий корпус стояв по центру, а навколо нього розсипалися окремі невеличкі будиночки. У нас був один номер з двома спальнями в головному корпусі. Дуже загоріла і усміхнена пані Надія, напевно адміністратор, зробила нам невеличку екскурсію і вручила ключі від номеру. Так ми дізналися, що на першому поверсі є їдальня, де за помірну ціну можна смачно і ситно поїсти. Якщо захочеться чогось вишуканого, то на території бази є ресторан, де вже за більшу оплату, зрозуміло, можна себе побалувати делікатесами. Більш скромні варіанти – невеличкі кафе на пляжі, які пригощають зранку до вечора. Зовсім поруч з базою є ринок, де можна купити все необхідне.

Наш номер був на другому поверсі і нагадував звичайну квартиру: невеличка кухня, яка включала в себе і вітальню, ванна кімната, а також дві окремі спальні. Тут було просто, але в той самий момент було все необхідне для комфортного проживання. Невеличкий балкон, з якого був просто розкішний вид на море – перша лінія. Воно точно вартувало заплачених коштів. Прийнявши душ та розпакувавши речі, першим ділом вирішили йти на ринок і наповнити холодильник. Надягнувши мінімум одягу та обмазавшись кремом з максимальним захистом, щоб нам, блідолицим, не згоріти в перший же день, ми пішли на ринок. Пані Надія мала рацію – від кількості смаколиків розбігалися очі. Прикупивши кілька видів риби, фруктів і солодощів, ми не забули про воду, сік і ,звісно ж, вино. Побачивши наявність балкону в номері, ми без слів зрозуміли, що сьогодні вечірні посиденьки з вином будуть саме там. Купивши все необхідне, ми принесли сумки в номер. Розпакувавши і перемивши усе, ми вирішили спуститися пообідати. Відпочиваючих багато, але місця вистачить усім. Обстановка була простою, але затишною. Взявши собі рибку з картопляним пюре і овочевим салатом, я зайняла нам столик біля вікна. Мої дівчата ще обирали собі страви. Вже за кілька хвилин ми усі приступили до нашого обіду. Все смакувало добре і ми в хорошому настрої почали планувати день. Зійшлися на тому, що після обіду годинку відпочинемо і підемо на море загоряти і плавати.

Вже в купальниках ми вийшли з номеру. Я надягнула сарафан з найтоншої тканини ,який мала, але і це не рятувало від спеки.

-Тьотя Яна, а ми зайдемо в магазин з морозивом? – запитала донька подруги, маючи на увазі магазин поруч з нашою базою, який вона примітила, коли ми йшли на ринок.

-Юлька, - промовила подруга, - давай потім. Тьоті Яні також хочеться поплавати і врятуватися від сонця, - спробувала відмовити малу Таня.

-Все нормально. Я також не проти посмакувати морозивом. Тобі яке взяти?- звернулася я до подруги.

-Полуничне, - відповіла подруга.

-Мама любить полуничне, а я люблю більше шоколадне, - щасливо защебетала Юлька. -А Ви, тьотя Яна, яке любите більше? - запитала дівчинка вже по дорозі до магазину.

-А я люблю з карамеллю – воно найсмачніше у світі, - з посмішкою відповіла я.

-Нііііі, шоколадне найсмачніше, - сміючись перечила Юлька. -Яка собачка, - голосно закричала дівчинка і потягнула мене в напрямку, де помітила тваринку. -А вона не кусається? А можна погладити? – закидала питаннями маленька фанатка собак власника тварини.

-Ти? – промовив власник, повернувшись до мене.

Я підняла на нього очі і не могла повірити – навпроти мене стояв він. Це точно був він, бо ці карі очі переслідують мене з моменту нашої випадкової зустрічі, хоча подія сталася близько місяця назад. Але зараз він не в моїй уяві. Він дивиться на мене і я не була готова до такого. Я не могла подумати, що ми знову зустрінемося, тим паче тут.

-Я, - відповіла. -А як... Ти тут... – щось намагалася запитати, але чітке речення сформувати не вдавалося. Якимось чином хлопець зрозумів мене.

-Відпочиваю з друзями. Вчора приїхали. Живу ось тут, - махнув хлопець на ,явно презентабельнішу, базу відпочинку аніж у нас. Він був точно спокійнішим за мене, але швидка мова видавала і його хвилювання.

-Це ж той собака? – запитала я, взявши себе в руки.

-Так, це він. Живий і не ушкоджений, на щастя, - відповів вже з посмішкою хлопець.

-А як його звати?- приєдналася до розмови Юлька.

-Його звати Пес, - відповів він, чим викликав у нас сміх. -А тебе як звати, - запитав він у дівчинки.

-Я – Юля, - відповіла і присіла біля собаки.

-Він не злий. Ти можеш його погладити, - сказав він. -Юля, а як звати твою..., - продовжив хлопець.

-Ааа, це моя тітка Яна, - дівчинка піднялася і взяла мене за руку.

-Приємно познайомитися, дівчата. Мене звати Максим. Можна Макс, - з посмішкою відповів хлопець продовжуючи гіпнотизувати мене поглядом.

Лише зараз я помітила, що гарні були не лише очі. Він увесь виглядав наче з обкладинки журналів. Світлий лляний костюм був досить вільного крою, але навіть через нього було помітно його спортивну фігуру. Чорне хвилясте волосся зачесане назад. Легка щетина на обличчі. І його очі... Я точно бачила їх раніше...

-І нам, - першою відреагувала Юлька.

-Так, Максиме, нам також приємно познайомитися, - відповіла я. – Нам вже пора, - продовжила я, поглянувши на малу, яка вже й забула про морозиво і з цікавістю спостерігала за нашим розгляданням один одного.

-Так, звісно, - відповів той. – Ще побачимося, - підморгнув мені Максим і посміхнувся.

Мої щоки запалали і я швидко рушила в сторону магазину, щоб не видавати свою ніяковість. «Що це було?!» - подумки вимагала пояснень сама у себе.

-Він такий красивий, як принц, - промовила Юлька, заглядаючи мені в обличчя.

-А я й не помітила, - збрехала я. Не розповідати ж малій, що мало свідомість не втратила від хвилювання і, оооох, я ще й як помітила його привабливість.