Розділ 3

Сонце малює загар на шкірі усіх, хто стоїть на пероні і чекає на свій потяг. Ми не виключення. Стоїмо зі своїми валізами, готові до пригод. Одягу на нас зовсім мінімум, ніби ми вже в гарячій Одесі. Футболки з короткими рукавами, шорти і в кумедних капелюшках, які зовсім не рятують від сонця, але роблять атмосферу. Саме за таким одягом можна було ідентифікувати людей, які їдуть на відпочинок, бо проводжаючі були в більш урбаністичному стилі. Дівчата не могли встояти на місці. Не зрозуміло хто щасливіший - Таня чи її мала. Посмішка не сходить з їхніх обличь, щоки яких вже почервоніли від сонця і очікування. Я ловлю себе на думці, що також радію цій подорожі, хоча спочатку й відмовлялася їхати. Добре, що мене вмовили на цю авантюру. Це точно буде весела пригода.

-Вже завтра ми будемо лежати на теплому пісочку і слухати шум моря, - замріяно сказала Таня. -З ранку до вечора я буду сьорбати напої із симпатичними трубочками, - закрила очі. – Безалкогольні, - уточнила і глянула на малу. Дві жінки, котрі стояли поруч, посміхнулися.

-Мама, а там є дитячі басейни? - допитується мала.

-Звісно, Юлька, там є дитячий басейн, де ти зможеш вчитися плавати, бо там не глибоко, - відповіла подруга.

-Тьотя Яна, Ви підете зі мною в басейн?- захоплено продовжила Юля.

-Звісно, сонечко, і буду вчити тебе плавати, - відповіла з посмішкою я. Я люблю цю малу. Їй лише шість років, але вона неймовірно розумна дівчинка. Допитлива, але не надокучлива. Гарно вихована. Моя подруга ще та фурія, але у вихованні дочки вона точно робить все вірно, оскільки результату її виховання можна позаздрити, бо мала просто чудо.

Під  вигуки радості Юльки прибув наш потяг і ми пішли шукати свій вагон. Людей було багато: пасажири і проводжаючі їх люди заметушилися. Хтось, як і ми, поспішав до свого вагону, а хтось ще обіймався на пероні. Потяг стояв на цій станції не довго, тому часу на довгі прощання не було. Люди швидко позаскакували у свої вагони і почали активно розподілятися по місцях. Плацкарт. Задуха. Наступним кроком пасажирів було відкривання вікон для впускання свіжого повітря. Запротестували ті, яким вже сквозить. Починаються суперечки. Під той шум, ми сховали свої валізи і почали облаштовувати побут на період поїздки. У нас було два місця на верхній поличці і одна на нижній. Друге нижнє місце було не зайняте. Як потім з’ясувалося, його займуть на станції в Києві. Бокове місце зайняв старший чоловік, який дуже швидко розстелив постіль і заснув.

-Ну, зате не біля туалету, - сказала я, намагаючись дотягнутися до верхньої полки, щоб ще за світла підготувати постіль для сну. Таня зробила те ж саме для Юльки. Свою постіль вона не спішила заправляти, оскільки ми ще планували посидіти трішки перед тим, як лягати спати.

Мала відразу зайняла своє місце зверху, зручно вмостилася і дивилася відео в телефоні. А ми з Таньою сіли за столик і вирішили випити вечірнього капучино, яке попросили у провідниці. Печиво ми купили попередньо, тому смакували те, яке хотіли, а не те, яке було в наявності у потязі. На відміну від нас, інші пасажири надавали перевагу повноцінній вечері. У вагоні запахнуло курочкою і яйцями. Ця традиція є незміною. Да і чи варто щось змінювати – смачно ж, як не крути. Справедливості заради, мушу зазнати, що ми також мали бутерброди з собою, але апетиту на них зовсім не було. Мала їсти також відмовилася і виснажена, частково емоціями щастя, швидко заснула. А ми, допивши свої напої, дожувавши печиво, прийнялися за вечірні процедури по догляду за собою. Спочатку по черзі ходили чистити зуби, а потім намазалися кремами і вглядалися у вікно. Це був один з найшвидших моїх вечірніх доглядів.

У вагоні стало тихо. Розмови завершилися разом з вечерею. Більшість людей лягли спати і почулося перше хропіння. Краєвиди за вікном швидко змінювалися. А коли картинка стала зовсім чорною, я залізла на свою верхню полку. Враховуючи свою клаустрофобію, сильного комфорту я не відчувала. Да і забиратися туди було ще тим квестом, але, кілька швидких рухів і незручних поз - я вже лежу. Перші десять хвилин боролася з панікою, яка починала закіпати через відсутність простору. Але, опанувавши себе, я трохи заспокоїлася. Далі взяла в руки телефон і перевірила на наявність нових повідомлень і мейлів. «Не думай про роботу і відірвися на повну» - прочитала лаконічну настанову від Емми Юріївни в месенджері. Це повідомлення змусило мене посміхнутися. «Не така вона й сувора, як здавалося спочатку» - промайнула думка в голові, а потім ще одна і ще. Думки про роботу, батьків, знову робота... Гадала, чи приїде моя Іринка до нас на відпочинок. Хоча б на кілька днів. Було б весело. Чомусь згадалось те ДТП. Цікаво, чи в нормі той собака. Хто той хлопець... Чому він видався мені таким знайомим і чому думки про нього не покидають мене... В потоці думок і під мерехтіння ліхтарів, яке час від часу пробивалося у вікно, я ,нарешті, заснула.