Розділ 2

Максим

Із самого ранку все не так: будильник проспав, сорочку кавою облив, але і цього було мало для одного ранку. Вже ,майже, доїхав до конференц-залу і тут собака. Звідки він вилетів під колеса. Ще й такий малий і білий – щастя, що я його помітив. Ще пощастило, що я повертав і швидкість авто була невеликою.

Я вибіг з авто, як ошпарений – з дитинства люблю собак. Нахилився до нього ближче - лежить і скавчить. Фууух, живий. Видимих переломів і крові немає - вже добре. Почали збиратися глядачі і мене це нервує. Невже у них немає важливіших справ, аніж стовбичити тут і спостерігати, ніби на ток-шоу зібралися.

-З нею все добре?- чую за спиною голос дівчини. Якби ж я знав. В любому випадку, її треба показати ветеринару. Попросив подати джемпер з авто, а коли розвернувся, щоб його взяти, незрозумів себе і те, що відчув. Великі зелені очі налякано дивилися на мене. Маленький носик, привідкриті рожеві пухкі губи... Я вже десь бачив це обличчя. Ці забавні світлі кучері, які вона заправляла за вуха, а вони неслухняно випадали назад до обличчя. Мені захотілося торкнутися її волосся і обличчя. Вона стояла з простягненим мені джемпером і не моргала. Собака нагадав про себе і заскавчав. Я старався не травмувати його ще сильніше, тому з усією обережністю на яку здатен, обгорнув своїм джемпером і поніс в авто.

-Дякую за допомогу, - вигукнув я замість того, щоб запросити її випити разом кави з десертом і познайомитися. Ну чому саме зараз я зустрів цю чарівну незнайомку, яка видається мені не такою вже й незнайомою.

В телефоні знайшов найближчу ветклініку з хорошим рейтингом і помчав туди.

-Жити буде, але треба дообстежити, - сказав лікар коли оглянув собаку. -Видно, що тварина запущена, не помішало б їй провести профілактичні процедури: обробити від шкідників, зробити вакцинацію, - продовжував ветеринар.

-Так, зробіть усе необхідне, я оплачу. Скільки часу це займе? – з поспіхом запитав я.

-Ну, години дві-три точно знадобиться, щоб все оформити в кращому вигляді, - з посмішкою відповів ветеринар. На відміну від мене, він був дуже спокійним.

-Добре. Хоча, нічого доброго, бо усі справи на сьогодні прийдеться змінити, - озвучив думки вголос я.

-Що Ви плануєте робити далі з цією собакою?- запитав ветеринар.

-З моїм графіком життя домашню тварину заводити не найкраща ідея, -  чесно відповів.

-Тут поруч є притулок для тварин. Щоправда там і так не вистачає місця і ресурсу для вже наявних, але... За пару сотень приймуть і Вашого. Якщо через місяць його ніхто не забере - усиплять, скоріш за все, - спокійно вангував долю собаки. -Він симпатичний, може йому більше пощастить. І хлопчиків беруть більш охоче, - заспокоював мене лікар, бо зрозумів, що наговорив зайвого.

Собака ніби зрозумів сказане, бо підняв голову і заскавчав. Вона дивилася мені в очі своїми чорними горошинами...

-Розберемся, - промовив я чи то до собаки, чи то до лікаря, а може й сам до себе.

-У приміщенні нашої клініки є зоомагазин, - посміхнувся до мене лікар розуміючи, що рішення вже прийнято і ця собака лишається зі мною, як мінімум, на перший час.

-Тут мій номер мобільного, - простягнув візитку лікарю, - наберіть, коли я зможу забрати його.

-Добре, Максиме Ігоровичу, - пройшовся очима по візитці лікар, - дам знати, - завершив.

-Дякую, - промовив я і пішов до виходу. Не люблю лікарні. І ветклініки, як виявилося, також. Не було ще в мене такого досвіду і, надіюся, сьогодні був перший і останній.

-Алло, Пашка, ти як ніколи вчасно, - відповів я на дзвінок друга, що розривав мій телефон.

-Щось сталося?,- запитав друг.

-Сталося. Треба твоя допомога. Зараз скину адресу. Чекаю тебе тут, - не став довго пояснювати по телефону.

-Ок, - лаконічно відповів Пашка.

Пашка мій найкращий друг і партнер, з яким ми разом відкрили адвокатське об’єднання чотири роки назад. А головне – Пашка знає все про собак. Скільки я його пам’ятаю, в нього завжди були домашні улюбленці, а знайомі ми зі школи, тому зараз його допомога буде дуже корисна.

Друг не змусив себе довго чекати і вже через двадцять хвилин його авто під’їхало до приміщення ветклініки. За сигаретою, я в трьох словах переказав події цього ранку, а саме про ДТП з собакою, і ми пішли купувати усе необхідне для останього.

-Максе, ти не пошкодуєш, якщо залишиш його собі, - переконував Пашка. -Ця істота ніколи не зрадить, завжди щаслива зустрічає вдома, - переконував той. -А ще, це хороша охорона для квартири, - не заспокоювався.

-Пашка, та собака не більше тридцяти сантиметрів заввишки. Охоронець, - не стримав сміху я. Друг також засміявся, але з теми «найкращого друга людини» не збився. Під його чітким керівництвом, ми вибрали усе необхідне для собаки: корм, тарілки, поїлка, шампунь, повідець... В багажник мого авто ми погрузили три великих пакети.

-Не помішало б перекусити, бо у шлунку лише кава. Маєш час? - звернувся я до друга.

-Давай. Через дві години маю розмову з Макаровим, може підкинеш ідеї щодо його справи, - погодився Пашка і ми рушили до найближчого знайомого ресторану.

В ресторані було людно – обід. Із сусідніх бізнес-центрів, усі, хто міг собі дозволити, зходилися сюди перекусити. Готували тут смачно і порції були нормальні за розміром, а не як у багатьох новомодних закладах, після яких приходилося їхати на заправку по хот дог. Смачний стейк допоміг мені забути про пригоди цього ранку. Хоча ні, та зеленоока спливала в моїй пам’яті на протязі усього дня. Де я бачив її... За розмовами про справи ми пообідали.

-Як вчасно, - промовив я, коли почув від лікаря про те, що можу забирати собаку. Ми якраз розрахувалися і вийшли покурити. -За п’ятнадцять хвилин буду, - відповів я лікарю і поклав слухавку. Подякувавши другові за допомогу, я поїхав по тварину. Собака впізнав мене і почав виляти хвостом. «Кумедно», подумав я. Він мав набагато кращий вигляд, аніж три години назад, але було очевидно, що тварина потребує відпочинку, як і я. Останнім часом роботи було дуже багато. Працівники по відпустках. Ще й підписався провести кілька семінарів, один з яких довелося сьогодні пропустити, через очевидні причини.