ЮРІЙ
— Де дівчина? — чую голос на задньому плані. Мимохіть, але дуже близько. Суворий, владний. Так може віддавати накази лише той, хто звик бути повноправним господарем ситуації. Здається, збоку щойно прозвучав і голос Валерійовича — її лікаря. Впевнений: у лікарні не стануть приховувати, де вона і з ким.
Серце вмить теліпнуло об грудну клітку. Я відпускаю Знайду й роблю крок убік, аби вона нічого не чула.
— Вони місцеві? — запитую в Мира.
— Не знаю, — майже шепоче він. — Мені ніхто не звітував. Зараз виходжу з відділення. Не хочу зайвий раз світитися. Проте одного з них упізнав. Колись мав із ним сутичку в барі. Стас. Неприємний і до біса жорсткий тип.
Прекрасно, в біса...
— Юр, вони двома автівками. І двоє контролюють двір. Коротше... я попередив тебе. Далі вирішуй сам. Мою думку ти знаєш — дівчині не варто сюди повертатися.
Він відключається, а я на мить ціпенію. Особливо зачепило ім'я — Стас. Якщо це той, про кого думаю, він знав, де її шукати.
Чорт...
У думках збираюся набрати у відділок, а на ділі телефоную батькові.
— Так, Юра? — його голос важко б'є по скронях. Віддає аж у груди.
— Мені потрібна твоя допомога, тату. Як батька. І як людини, яка має вплив.
— Що в тебе вже сталося? — Він лякається, по-справжньому.
— Ти в офісі?
— Так, — відповідає невдоволено. А буде ще більше.
— Я зараз приїду. З дівчиною. Збери людей. Поясню, коли буду на місці.
Чую, як він зітхає, та знаю, що зробить, як прошу.
Чорт... Від усвідомлення, що вона таки може бути в чомусь замішана, тіло терпне. Якщо по неї приїхали служби безпеки, мене теж може зачепити, а зі мною і предка...
Телефон вимикаю зовсім. Підходжу до дівчини й беру її за руку. Не хочу лякати, тому пропоную просто поїхати зі мною. Вона погоджується. Ми йдемо до авто спокійним кроком, хоч мої нерви вже натягнулися до межі.
— Юра? — у її очах запитання, коли з мене сповзає усмішка.
— Усе добре, — намагаюся повернути міміку на місце. — Поїдемо до офісу мого батька. Побачиш, де я працюю. Ти ж хотіла?
Вона не вірить — це видно по її очах, що неспокійно бігають моїм обличчям, але немає часу запевняти її в протилежному, та й не варто.
Тисну на газ, щойно сідаю за кермо. Автівку трохи заносить, але все під контролем.
— Маріє, скажи, ти так нічого й не згадала? — намагаюся контролювати стрілку спідометра, тримаючи Знайду за руку й подумки рахуючи її пульс. Картаю себе за те, що зміг впустити дівчину у власне серце. Я ж дійсно її не знаю...
Попереду блимає зеленим світлофор. Додаю газу — встигаємо проскочити.
— Н-ні, — вона хвилюється, зиркає на всі боки, очевидно намагається зрозуміти, де ми.
Пречудово! Хай йому, бляха...
— Тоді слухай уважно й нічого не бійся. — На мить повертаю голову в її бік і одразу знову дивлюся на дорогу. — У лікарні зараз тебе шукають. Тому ми їдемо на мою територію. Там тебе ніхто не зможе знайти. А щойно ми в усьому розберемося, я відвезу тебе назад у лікарню. Гаразд?
Вона майже ціпеніє, якби не вибоїна під колесом. Киває.
— Розумничка, — легенько стискаю її пальці наостанок і повертаю руку на кермо. Її пульс під моєю долонею майже не відрізнявся від мого.
Решту шляху вже ні на що не звертаю уваги, а біля офісу нас зустрічають батькові хвости: Юлій та Ігор. Останній щось намагається сказати, та я зупиняю одного й другого поглядом.
Відчиняю дверцята й допомагаю дівчині вийти з автівки, а тоді підхоплюю її на руки. Мене ніби хтось жене в спину. Ще ніколи не відчував такого адреналіну. Навіть із тим, що переживав на байку, не порівняти.
У ліфті нетерпляче рахую поверхи, відчуваючи на собі її погляди. Зуби вже давно зціплені до болю в щелепі — це єдине, що не можу контролювати. Для неї намагаюся не виглядати наляканим, але знаю, що виходить комічно.
Можливо, потрібно було б поїхати в інше місце, та ми прямуємо до кабінету батька.
У кишені вібрує телефон, на який зараз не звертаю уваги. Відчиняю двері без стуку. Знаю, що він чекає. Пропускаю вперед дівчину. А щойно заходжу слідом, дещо гублюся: переді мною його партнер — той, хто мав стати моїм тестем, а поруч із ним сидить жінка спиною до дверей. Батько саме прибирає телефон від вуха, а мій мобільний перестає гудіти.
Все ясно...
Знайда налякано ховається за моє плече, коли присутні повертають голови до нас. От тільки вирази облич змінюються на очах, а погляди спиняються виключно на дівчині.
— Софіє?!
#174 в Жіночий роман
#68 в Сучасна проза
втрата пам'яті, владний герой та невинна героїня, сильні почутя
Відредаговано: 22.11.2026