Моя Знайда

32. До моря

ЗНАЙДА

Щоразу, коли він залишає мене, я почуваюся якоюсь розбитою. Таке враження, ніби мене раптово всі кинули і я зовсім нікому не потрібна.

Зараз лежу і дивлюся на чоловіка, який урятував мені життя. Знаю, що зараз він прокинеться і поїде додому. Тому й не поспішаю його будити.

Минуле до мене так і не повернулося. Зате тепер із пам'яті не викинути сьогодення. І, думаю, навіть якщо колись знову втрачу пам'ять, його я пам'ятатиму завжди...

— Знову не спиш? — здригаюся.

Не думала, що він теж не спить. Його розмірене дихання лоскоче тіло, й цілу ніч уява змушувала мене вигадувати більше, ніж потрібно.

А цей хрипкий голос, від якого всім тілом пробігають мурашки, взагалі дах зносить... А зараз ще й хочеться, аби він мене поцілував. По-справжньому. Чомусь уявляю, що це має бути приємно. Торкнутися темної щетини, яку хочеться відчувати на своїй щоці щоразу, коли він настільки близько від мого обличчя...

А ще ніяк не йдуть із голови його слова, якими він відреагував на мій погляд, що затримався трохи нижче належного ще тоді, в реанімації, випадково. От тільки після того я вже й не надто намагаюся відводити погляд звідти. Уже свідомо. І ставлю собі запитання: чому я не пам'ятаю власного минулого, зате пам'ятаю, яким має бути чоловічий орган? Адже я... невинна?

Відводжу очі. Не хочу знову бути присоромленою ним.

— Сплю... — дурна відповідь, знаю. Бо ж не спала. Я поруч із ним завжди прокидаюся раніше і довго роздивляюся його.

Він зітхає. Тепер мою шию лоскоче його подих, а вії шурхотять по подушці, коли він кліпає.

Ліжко — межа максимальної близькості. Хоча я доволі часто відчуваю, що ця дистанція ось-ось трісне. Його погляди на моїх губах, невинні поцілунки в скроню із секундною затримкою та зітханням мені у вухо.

Невже він думає, що я сліпа? Це мене навіть трохи дратує...

Мимоволі закушую губу, дивлячись перед собою, і слухаю, як власне серце спершу ніби зупиняється, а потім починає дрібно тріпотіти, наче збирається вилетіти з тіла, мов птах із гнізда...

— Знову щось науявляла?

— Н-ні. — Чорт, знову це заїкання... Не мало коли трапитися.

— Поїдемо сьогодні до моря? — раптово звучить мені на вухо шепітом.

Повертаю погляд і вже дивлюся йому в очі. Довго.

— Ти ж хочеш? Раптом там щось згадаєш?

Я вже знаю, що він може домовитися з лікарями про все. Але не думала, що він захоче повезти мене саме сьогодні. Знаю, що сьогодні в нього ще є справи в компанії, якісь переговори, на яких він має бути присутнім. Зазвичай, коли йому потрібно їхати до офісу, він часто зосереджується на власних думках, а сьогодні...

— Хочу, — відказую.

Серце й далі відбиває шалений ритм, та це не заважає мені вивчати його погляд так само пильно, як і він мій.

Я знову зволожую губи, закушуючи їх зсередини, уявляючи, як його вуста накривають мої. І мнуть. Довго. Від цього спиною проносяться хвилі нестерпного, але приємного дрібного тремтіння. Майже свербіж. А раптова млість, здається, навіть руки віднімає.

— Про що ти мрієш? — Він примружується. А я ховаю думки разом із поглядом, щоб він раптом мене не розкусив. Мені й кількох його реплік уже вистачило, щоб відчути пекучий вогонь у щоках.

Та, схоже, сховати від нього можна хіба що щось фізичне.

— М... м... — Чорт, сказати, що «ні про що», не виходить. Розумію, що вже видала себе з головою.

— Маріє... Твої мрії надто промовисті й без слів, ти в курсі?

Кидаю короткий погляд, затримуючись на його очах не більше ніж на секунду.

— Я... н-не навмисне, — видаю на подиху.

— Хм... Дівчинко, твоє «ненавмисне» будить у мені не просто бажання, а цілий світ фантазій. З якими я вже не знаю, як ладнати.

На це не знаю, що йому відповісти. Лише відчуваю спеку в обличчі, бо його слова теж будять у мені смерч емоцій, від якого в мене фізично відбирає силу в руках і ногах.

Нарешті він підводиться. Та я ледь стримуюся, аби не відвернутися, щоб не бачити, як він заправляє сорочку у штани. Мені достатньо було того разу. І лише потім подає мені руку, як і завжди, коли я теж хочу підвестися...

ЮРІЙ

— Якщо хочеш, можемо поїхати одразу після огляду. Я домовлюся з лікарем.

— Хочу...

— Зараз допомогти?

Знайда киває. А я ледь стримуюся, щоб не підколоти її ще й за багрянець на щоках. Він їй пасує, як і посмішка.

Вона йде до туалету, що в коридорі. Уперта й до біса самостійна. Але я поруч, аж до дверей. Після цього ми повертаємося до палати, де на нас уже чекає Марина. Ця взагалі пунктуальна аж надто — без дозволу й не зайде. І так щоранку відтоді, як вона вперше застала мене біля дівчини.

До дев'ятої я у Знайди. Поки дівчині беруть аналізи й моніторять стан її здоров'я, я відповідаю на кілька робочих дзвінків і один від Мирона, якого прошу підмінити мене після обіду. А потім іду до її лікаря й отримую дозвіл вивезти дівчину до моря. Він погоджується зі скрипом, тож доводиться підписувати папірець про те, що я беру на себе відповідальність за життя і здоров'я дівчини.

До десятої ходжу коридором із дурними думками в голові замість того, щоб просто чекати Знайду біля масажного кабінету. Погляд часто сам чіпляється за гілля за вікном, замість того щоб звично пантрувати ручку дверей. Відчуття, що роблю щось не те, гризе зсередини. Але сумнів перемагає та сама надія. Хоча іноді мені реально стає плювати на те, що вона — знайда без минулого. Ну, живуть же люди й без пам'яті?..

Але доки я не перевірю всі можливі й неможливі місця, де вона могла бути, не зможу спокійно жити далі.

Брешу. Зможу. Але тільки якщо з нею все буде гаразд і вона сама не захоче знати, що було до знайомства зі мною.

Забравши дівчину, везу її спершу до палати. Марина допомагає їй одягнутися, а потім із іронічною усмішкою віддає її мені в руки. Не жінка, а сканер. Але і я в цей момент, певне, мав доволі промовистий вигляд, бо її усмішка стала ще ширшою. І, схоже, вона навіть не збирається приховувати, що все помітила.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше