ЮРІЙ
Вбігаю в приміщення лікарні, розлючений сам на себе. Що могло це спричинити? Чи... хто??
Лечу через сходинку на другий поверх. Довгий коридор зустрічає мене крихкою тишею, яку порушує лише моя важка хода. Старий лікар зустрічає мене біля реанімаційного відділення.
— Що сталося? — кидаю на ходу. Хочу смикнути ручку дверей і йти далі, та він зупиняє мене дотиком до руки. — Де вона? Що сталося за один день моєї відсутності?!
Я не тримаю себе в руках. Хочу почути відповідь негайно, і мені байдуже, з кого спитати.
— Я залишав її в гарному настрої, у доброму гуморі!
Петро Олексійович прокашлюється, помітно нервує.
— Учора, одразу після того як ви пішли, приходили з відділку. Поліціянт поставив дівчині кілька запитань, після них в неї почалася тахікардія. А потім... Марина сказала, що в неї був відвідувач. Хто саме — ми не знаємо, вона зустріла його біля палати. Чоловік. Він швидким кроком залишав лікарню. Коли вона зайшла, дівчина вже втрачала свідомість... — Він нервово ковтає. — Ми поки не знаємо, що на це вплинуло. Однак усі необхідні аналізи вже зробили. У крові нічого не знайшли. КТ, УЗД серця... усе добре. Принаймні зараз. Але серце ще потрібно поспостерігати...
Він продовжує запевняти, щось розповідати, поки я як баран дивлюся на старого, намагаючись усвідомити кожне його слово. Не знаю, чи зміг би зарадити, але якби я був поруч... можливо, усе було б інакше.
— Вона кілька разів повторювала ваше ім'я, коли опритомніла. Я подумав... що...
— Правильно зробили, — відповідаю, міцно стискаючи пальцями дверну ручку. — Де вона?
—У третій палаті. Дівчинка під апаратами.
Нарешті штовхаю двері. Третя палата — прямо й ліворуч. Двері не зачинені. Знайда лежить під знайомими дротами кардіомонітора, на екрані якого серцевий ритм помітно прискорюється. Вона бліда, знову з катетером у руці, вся ніби втиснута в ліжко. Лише очі чіпко тримають на мені погляд, навіть коли я беру стілець у кутку палати. Марина — по інший бік ліжка, підводиться, щойно побачила мене. Жінка залишає нас удвох.
Схоже, нас тут уже одружили...
— Привіт, — кажу тихо. Беру її за руку.
По її щоці раптово скочується сльоза. Дихання збивається, а кардіомонітор відгукується частішими сигналами.
— Ш-ш-ш... — торкаюся пальцями її обличчя. Втираю сльозу. — Ти в безпеці. А я більше не покину тебе... Навіть якщо проситимеш, — усміхаюся їй.
Вона неголосно схлипує і я беру вже обидві її руки у свої.
— Маріє... У тебе кардіограма скаче. Давай уже не будеш плакати, гаразд? А то мене звідси виженуть. А тебе надовго тут затримають. А ми ж не цього прагнемо, правда? — шепочу їй у пальці, які вона безсило стискає у відповідь, але потроху заспокоюється.
— Сильно злякалася? — майже притуляюся губами до її рук. Вони знову холодні. Неусвідомлюючи, цілую їх. Розумію це тільки коли вона затамовує подих.
— Так, — ледь видихає у відповідь.
— Ти впізнала його?
— Ні, — тільки тепер на її обличчі відображається первісний жах.
— Але ти запам'ятала його? Зможеш описати?
— Ні. — бачу, що вона і досі налякана. — В-він хо-тів іти... на мене.
— Можливо, він просто помилився палатою і хотів роздивитися тебе?
Та намагатися переконати її в безпечнішому поясненні марно — вона знову мотає головою.
— Н-ні. Він... ска... ска-зав...
Показники на екрані знову змінюються, змушуючи мене перервати розмову й заспокоїти її.
— Гаразд, я зрозумів. Тихіше. Давай просто помовчимо. Я — тут. І залишуся на ніч.
Беру зручніше її руку у свою, уже свідомо припадаю губами до її пальчиків, дмухаю на холодну долоньку й довго дивлюся в перелякані очі. Аж поки і в мене, і в неї повіки не стають важкими.
Коли дівчина засинає, я обережно кладу її ручку біля неї на ліжко, а сам виходжу в коридор.
Підходжу до вікна й дивлюся в ніч, де жодного ліхтаря... лише густа темрява ночі. Скласти докупи картинку не вдається. Перед очима миготять усі, хто міг би мене тут шукати: Пашка, Аня, Стас, Мирон... Батько? А ще — Арсен. Якщо це хтось із них, то чому не знайти іншого способу?
А якщо про неї відомо ще комусь? Що тоді?..
У будь-якому разі її не прибрали. Жодної шкоди організму... лише пережитий шок.
Очі злипаються страшенно. Нагадую собі, що я міг би поїхати додому переодягнутися, але швидко відкидаю цю думку. Не хочу, аби вона прокинулася, коли поруч немає мене. Я стільки разів порушував свою обіцянку, що ця стане останньою і я не маю на увазі себе — дівчина просто перестане мені вірити.
Іду в туалет... Мию руки, вмиваю обличчя, проводжу мокрими долонями по волоссю. Дивлюся на себе втомленого у дзеркало — легка щетина вже пробилася.
Нічого. Можливо вранці поїду й поголюся.
Повертаюся назад. Та щойно заходжу в палату, як зустрічаюся з її поглядом. А монотонний писк поволі наростає, неприємно дряпаючи слух.
Чорт...
— Зна... — спіткнувшись об прізвисько, виправляюся: — Маріє, я обіцяв, що цю ніч буду поряд? — Вона киває. За кілька секунд кардіограма приходить в норму.
Подумки відмічаю, що якби не показники монітора, я б нізащо не здогадався, що моя відсутність аж так на неї впливає.
— Я нікуди не піду, обіцяю. Хіба що тільки в туалет, — ледь усміхаюся. — Ти ж... відпустиш? А то мені потім буде незручно.
Вона трохи ніяковіє, рвано всміхається й ледь киває. А щойно я сідаю на свій стілець, вона відкидає ковдру з іншого боку біля себе. Раптовий різкий писк знову видає її з головою.
Уже з усмішкою дивлюся, як дівчина вкривається легким рум'янцем, але погляду майже не відводить.
Хм... Як дивно все складається... Моя кардіограма теж у цей момент дала б стрибок.
— Що станеться, якщо я відмовлю?
Бачу, як вона кусає губу зсередини, очі стрибають по мені, пальці стримуються стиснути ковдру, втиснувшись у ліжко.
Переводжу погляд на вузьку смугу вільного місця поруч із нею.
— Ще і мене, це ліжко не витримає, — зауважую.
#151 в Жіночий роман
#57 в Сучасна проза
втрата пам'яті, владний герой та невинна героїня, сильні почутя
Відредаговано: 19.11.2026