ЮРА
Кілька днів поспіль я не можу знайти в собі сили жити осторонь. Щоранку я в неї. Допомагаю піднятися, підтримую, підхоплюю, підводжу, забираю... Дозволяю собі бути поруч тоді, коли мав би уникати ще більшого звикання. А можливо, і розвитку цих клятих почуттів.
Я навчився розуміти, коли вона стомлена, коли їй важко, коли їй болить. Таке враження, що в ті хвилини я відчуваю її стан на емпатичному рівні. Можливо, так і має бути в закоханих, однак я все ще сподіваюся, що зможу перебороти в собі ці почуття. І вона теж зможе. Вона сильна. Впорається.
В офісі я з'являюся значно рідше, ніж мав би, хоч справ назбиралося сила-силенна. Батько останнім часом не турбує. Можливо, змирився з тим, що я більше не корюся. З друзями майже не спілкуюся. Пашка взагалі більше не телефонує, Аня теж зникла — хоча цьому я навіть радий. Інколи телефонує Мирон. Цей запитує лише про дівчину.
— Потихеньку вибирається зі стану моржа, — намагаюся тримати жартівливий тон у розмові з ним, та це геть не просто.
Я не можу дати точної відповіді, чому мене настільки коробить, коли я не поруч із нею, як ось зараз. Чому мій мозок постійно транслює її досягнення замість того, щоб просто дати мені заснути вночі? Чому, коли я їм або переглядаю папери, не можу зосередитися виключно на цьому? Це навіть не закоханість. Це — залежність.
Найменше я збирався прив'язуватися до людини аж настільки... Але це сталося, і я це визнаю.
— Як наркоман до дози... — коментую власні почуття, намагаючись зрозуміти, навіщо вони, в біса...
Зіпершись ліктем на дверцята автівки, дивлюся перед собою. Мені навіть байк уже не потрібен так, як можливість бути поруч із нею...
Сьогодні ми знову обідали в ресторані. Вона вже витримує цілу годину, сидячи з рівною спиною. А її ліва рука за якихось три доби вже навчилася тримати виделку. Праву ж вона може підняти над головою на кілька секунд і вільно опустити. Продемонструвала це за обідом... А ще пам'ятає весь свій розклад на день. І навіть те, у якому светрі я був учора...
Але геть нічого з минулого...
— Чорт. Хто ж ти, дівчинко?.. — нетерпляче гризу ніготь, ніби це може чимось допомогти...
Яке життя ховає твоя пам'ять? Що за тією пусткою в її голівці?.. Що такого сталося, що вона опинилася за містом?..
Жодного синця. Жодного натяку на якесь серйозне ДТП...
Єдине, чого чекаю, — це дзвінка від Стаса. Сьогодні субота, і він може зателефонувати вже завтра або ж пізно вночі. Я телефонував йому вдень, але він відхилив виклик, тож доведеться чекати.
Якраз звертаю з головної дороги до будинку й встигаю помітити, як тонка ніжка в капронових колготках ховається в автівку таксі біля мого під'їзду. Усередині щось неприємно стискається, а свідомість уперше підказує, що це може бути Анна.
Дістаю телефон із бардачка. Цей ґаджет я більше не беру із собою до Знайди, ношу лише корпоративний. Набираю Аню.
Кілька гудків змінюються її роздратовано-ввічливим «алло», і я нарешті кажу те, що маю:
— Аню, ми більше не повинні зустрічатися. У мене є наречена.
Кілька секунд тиші прорізає злісне:
— Козел!
Вона видає мені цілу тираду погроз і санкцій, які чекають на мене, якщо я ще раз сунуся до пабу її батька.
— Угу. Згода. Це все?
— Ти скористався мною!
— Так. Але смію нагадати: ти сама цього хотіла.
Ще кілька її реплік звучать крізь сльози. Та у мене ніякого співчуття. Жодного жалю чи провини за скоєне.
— Ти сама тягнула мене до себе. Жоден чоловік не залишиться осторонь, коли жінка себе пропонує. Подумай над цим перед тим, як стрибати в ліжко до чергового бабія.
Вимикаю зв'язок. Досить. Вона не маленька дівчинка — повнолітня. Зі своїми тарганами має розібратися сама.
Іду у квартиру. Їсти не хочеться, тому просто падаю на ліжко, так і не ввімкнувши світло...
А на ранок у мої двері дзвонять...
#151 в Жіночий роман
#57 в Сучасна проза
втрата пам'яті, владний герой та невинна героїня, сильні почутя
Відредаговано: 19.11.2026