Моя Знайда

26. Життя без свідків

ЮРА

Ще один ранок. І ще один день...

Сьогодні спершу офіс. Із сьомої до дев'ятої я там, розгрібаю завали на столі. А потім їду до неї.

Вона якраз на масажі. Марина сказала, що дівчина не спала цілу ніч.

— Чекала на вас, — з її вуст це прозвучало якось ніяково.

Зітхаючи, хмикаю. Я уявляю, як устиг засісти їй у голові.

— Я зачекаю її тут.

Залишаюся біля дверей кабінету. Медсестра йде...

Поки сиджу, гортаю стрічку соцмереж. Надію втратив уже давно, зараз це просто від нічого робити. Але телефонний дзвінок перериває моє заняття.

— Аня... чорт.

Видихаючи, вирівнюю спину й змінюю положення тіла, закинувши ногу на ногу. З'ясовувати стосунки телефоном — не в моїх правилах. Та я вирішую відповісти.

— Чорт, Паша! Ти говорив, що в нього нікого немає! Тоді скажи мені, як людина, яка нікого не має може мене ігнорувати?! — вона розлючена. І, схоже, зовсім не дивиться на екран телефону. Поки слухаю далі, бо говорити з порожнечею теж не діло. Зрештою, чую і голос Христини, яка намагається вставити слово в істериці Анни.

— Досить! — А Христина таки має характер. — У нього дівчина в лікарні, а не тут! Їдь туди й там розбирайтеся! Ще раз з'явишся у нас удома — зателефоную в психлікарню... — Її голос стихає разом із кроками.

Вимикаю зв'язок. Дістали... Зрештою, якби не Знайда, можливо, і мене б ніхто з них не шукав.

Важко зітхаючи, підіймаюся на ноги. Почуваюся стомленим. Я не хотів би, щоб Анька бачила Знайду, і навпаки. Кілька хвилин міряю кроками коридор, а потім притуляюся плечем до стіни біля дверей. Прислухаюся до звуків, які лунають зсередини: за мить чую крок, а слідом щось падає на підлогу — водночас із коротким наляканим дівочим «ні».

Не подумавши, що за цим може стояти, уява підкидає зовсім не те, і я миттю смикаю двері на себе, завмираючи на порозі.

Знайда сидить у візку біля масажного столу, одягнена, а біля її ніг розбита пляшечка з якоюсь рідиною. Лікар — в іншому кутку кабінету, біля шафки з ліками. За письмовим столом, що майже поруч із дверима, — медична сестра. Погляди всіх трьох спрямовані на мене.

Що мною керує?

Не знаю. Мабуть, почуття...

— Перепрошую. У вас було гучно.

— Нічого страшного. Ви вчасно. Можете забирати дівчину, Юрію Валентиновичу. Завтра — на цей же час.

В очах Знайди застиг переляк, та я все одно забираю її.

— Не лякайся, ти не навмисне, — шепочу їй у волосся, викочуючи з кабінету.

— А, де... Мар-рина?

Можливо, мені здається, а можливо, ні, та сьогодні вона вимовляє ім'я медсестри краще, ніж учора.

— Вона сказала, що я можу тебе забрати. Куди тебе везти, пам'ятаєш?

— В па-лату.

— Добре. А потім? Можеш назвати, що у тебе за графіком сьогодні?

Я міг би не розпитувати, але знаю, як це важливо для пам'яті.

— Ер-рго... терапія.

Отже, пам'ять є. Але не та, що потрібно... Чи, може, не потрібна?.. В біса, як усе це владнати, щоб без проблем і зайвих питань?..

Везу її в палату, де домовляюся з Мариною, щоб вона перенесла заняття з ерготерапевтом.

— Ми підемо в ресторан, — відповідаю обом на їхнє німе запитання, не спускаючи погляду з дівчини. — Тут недалеко. Заодно й повітрям подихаємо, і терапію проведемо.

Кілька хвилин Марина шепочеться про щось із дівчиною, поки я телефоную лікарю дівчини і домовляюся про вихід у заклад. Він дає згоду.

До ресторану везу її в тому ж візку. Дорогою мовчимо. В якусь мить розумію, що життя ніби стало на паузу. Ці кілька днів плинуть повільно, наче кожна секунда стала надважливою для часу.  Ніяких друзів, пабів, барів. Зате більше дивного спокою всередині. Особливо ці два дні...

Про що думає дівчина, не знаю, та мені головне, що вона вже трохи рухається — я бачив, як вона трималася за бильце крісла, намагаючись підвестися сама.

У ресторані допомагаю їй підвестися і зробити крок за стіл. Ми на відкритій терасі, у тихому дворику, де  зручні плетені крісла з м'якими подушками. Візок я залишаю навмисне на своїй стороні. Окрім нас двох, тут нікого немає. День сьогодні на диво теплий, тож я не хвилююся, що вона може замерзнути. На її соромливість не зважаю, мені головне, щоб її фізично нічого не турбувало.

За мить нам дають меню, і одне з них я повертаю до неї.

— Обирай, що ти будеш: суп, рибу, кашу...

— Кашу? — її брови швидко зійшлися на переніссі.

Всміхаюся — вона вміє виглядати кумедно.

— Я до слова сказав, а ти дивися в меню на страви. Бо я буду і те, й інше. Голодний, ще нічого сьогодні не їв.

Вона мить дивиться на мене, а потім і сама всміхається.

Чорт, лише заради цієї усмішки я готовий купити увесь ресторан... а не лише страви.

— Кашу, — повторює. Я помічаю як вона заплющується при намаганні щось сказати. — І р-рибу.

Тепер уже всміхається ширше.

— Згоден.

Ми замовляємо гарбузовий крем-суп, рис із лососем і ягідний чізкейк — особливо після того, як вона запитала, чи можна десерт.

— Можна, — легко кивнувши я запропонув їй спробувати саме його.

Чомусь біля неї усі думки відходять на задній план. Свідомість ніби навмисне відсуває щось вагоміше, залишаючи місце для збереження спокійної бесіди... Хоча дещо та залишає: там крутиться Стас і питання, яке я йому задав: «Хто з нею так вчинив?».

Ми сидимо рівно пів години. Цього часу достатньо, щоб вона втомилася. Але недостатньо мені. Я хочу продовжувати дивитися на її усмішку, бачити ці очі, дізнатися смак її вуст. Остання думка ледь не зриває дах, і я постійно суну до рота виделку з чимось, аби не зробити цього...

Та разом із тим я бачу й інше: вона гарно поводиться за столом, у неї витончені манери, і вона вміє користуватися приборами... хоча лівою рукою вона майже не користується.

Хто ж ти... Знайдо?

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше