Моя Знайда

25. Без розголошень

ЗНАЙДА

Ніч скоро закінчиться, а я ще навіть не заснула. О дев'ятій мене мають підводити на ноги, а я зовсім не відновилася. Чи... відновилася? Зрештою, я, мабуть, виспалася за все своє життя ще й наперед — за минулі п'ятнадцять діб...

Прокручую в голові вже вкотре те, як він узяв мене на руки. Як я не змогла заперечити. Навіть не встигла нічого подумати. Він теж був зовсім не таким обережним, як у палаті, і геть не збирався мене слухати. Ніс до кав'ярні через лікарняний парк і дорогу. А там попросив пару пересісти за інший столик, щоб посадити мене у зручне м'яке крісло...

Та найбільше згадую відчуття, які накрили мене з головою: серце влупило по ребрах ще біля лавки, щойно він торкнувся моєї руки. Пульс і досі барабанить десь аж у скронях. Я навіть собі боюся зізнатися, що поруч із ним тепло і спокійно. Що його голос — наче музика, яку хочеться слухати щодня.

— Зараз буде сік, — сказав він, дивлячись мені у вічі.

А потім ми обирали для мене ім'я... Аж поки я не відчула, як у кишені його піджака завібрував телефон. І навіть устигла прочитати ім'я на екрані, коли він діставав його й скидав виклик від «Анни».

Хто вона сама — мені не цікаво. Хто вона для нього?..

— Маріє? Ти не спиш?

Марина заходить до палати. Отже, уже шоста ранку. Вона завжди перевіряє мене о цій годині. Юрій сказав їй, що тепер до мене можна звертатися на ім'я Марія, яке ми обрали вдвох із ним. Спершу вона подумала, що я щось згадала, а потім поникла. Як і я після того телефонного дзвінка.

— Ти в туалет не хочеш?

— Ні.

— Знову не спала вночі? — її голос лагідний, але я чую в ньому легкий докір.

Вирішую промовчати. Не хочу, щоб вона думала, ніби я не спала через нього.

— Спробуй заснути. Сьогодні здаватимеш кардіограму. Потрібно, щоб ти була спокійна. А то отримаємо догану за неспання від Валерійовича, — усміхається мені.

Після відвідин туалету вона допомагає мені повернутися на бік.

І я нарешті засинаю...
 

ЮРІЙ

На ніч їду додому. Дивлюся на дорогу, проте бачу її...

Ми просиділи з нею в кав'ярні до восьмої. Недовго, проте достатньо часу, щоб вона стомилася помітно для такого йолопа, як я. Я спостерігав за нею, сподіваючись вловити бодай якусь реакцію на одне зі своїх запитань. А в результаті... Загнав і її, і себе в ще більший глухий кут.

Спираюся ліктем на дверцята й проводжу долонею по лівій частині обличчя.

Сьогодні було до сотні різних імен, серед яких жодне не викликало помітної реакції... Вона дивилася на стіл і щоразу зводила брови, ніби намагалася впізнати в кожному з них себе... Наче хотіла зрозуміти, чи пасують їй Аля, Віра, Ніка...

— Чорт.

Раптовий синій спалах удалині змушує мене натиснути на гальма. Поліція. А я розігнався...

Мене не зупиняють, тож продовжую шлях. Телефон на сусідньому сидінні відволікає — уперто висвічує одне й те саме ім'я: «Анна».

— Ця дівчина дістала, — шепочу собі під ніс.

Чи не вдесяте за цей вечір скидаю виклик. Натомість телефоную Стасу. Ще не надто пізно для дружніх дзвінків.

— Слухаю? — голос у слухавці бадьорий.

— Стасе, це Юрій. Привіт.

— Ти у справі чи так?

Можна й у справі.

— Дівчина. Її впізнала одна танцюристка зі столичного клубу.

— Невже? — чую зацікавлення в його голосі. Десь неподалік від нього звучить музика, яка поступово віддаляється.

— Угу.

— А це цікаво... — чую, як він спохоплюється. Когось просить зачекати, цілує і знову повертається до розмови зі мною. — Назву клубу знаєш?

Називаю клуб, ім'я танцюристки й прошу не здіймати зайвого розголосу.

— Там якийсь мажор, якого всі бояться, — додаю наприкінці розмови. — Дивись, щоб не вийшло так, що після навали органів усіх позвільняють чи... ще чого гіршого. Не говоритиму вголос.

— Стає дедалі цікавіше... Ти сам коли в столиці будеш? Може, побачимося?

— На наступному тижні, можливо. Стасе?

— Так?

— Поки що... без розголосу про дівчину. Я хочу, щоб вона відновилася. У неї чуже серце й втрата пам'яті. Будь-яка інформація чи відвідувачі — усе через мене. Гаразд?

— Гаразд, але... Як ти це собі уявляєш, Юр? Ми знайдемо того, з ким її бачили, а далі? Що, якщо він чиновник і має статус недоторканності?

— Не знаю. Не думав про це. Думки лише про одне: хочу знати, хто з нею так учинив.

— То це вже зовсім інше питання, Юро. Можливо, той, із ким вона була, і зовсім не знає, куди вона поділася?

— Можливо. А можливо, він знає більше, ніж ми з тобою... — руки нервово стискають кермо. Скоро місяць, як я намагаюся дізнатися про неї хоч щось!

— Хоча б хто вона — це можна дізнатися?

— Дивно, що за базами про неї нічого не вдається знайти. Не знаходиш? Можливо, вона взагалі не наша? Вона хоч розмовляє?

— Розмовляє. Українською, як і ми з тобою... — ціджу крізь зуби.

— Гаразд. Я скажу Руслану. Післязавтра чекай на дзвінок. І, можливо, не лише мій.

Чекатиму.

Стискаю щелепи. Завершуємо розмову, і я надсилаю йому свіже фото Знайди, яке зробив, коли ми були в кав'ярні.

Далі їду, більше не звертаючи уваги на дзвінки Ані, а згодом і Пашки. Настрій — зовсім не до них...
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше