ЗНАЙДА
Ніч скоро закінчиться, а я ще навіть не заснула. О дев'ятій мене мають підводити на ноги, а я зовсім не відновилася. Чи... відновилася? Зрештою, я, мабуть, виспалася за все своє життя ще й наперед — за минулі п'ятнадцять діб...
Прокручую в голові вже вкотре те, як він узяв мене на руки. Як я не змогла заперечити. Навіть не встигла нічого подумати. Він теж був зовсім не таким обережним, як у палаті, і геть не збирався мене слухати. Ніс до кав'ярні через лікарняний парк і дорогу. А там попросив пару пересісти за інший столик, щоб посадити мене у зручне м'яке крісло...
Та найбільше згадую відчуття, які накрили мене з головою: серце влупило по ребрах ще біля лавки, щойно він торкнувся моєї руки. Пульс і досі барабанить десь аж у скронях. Я навіть собі боюся зізнатися, що поруч із ним тепло і спокійно. Що його голос — наче музика, яку хочеться слухати щодня.
— Зараз буде сік, — сказав він, дивлячись мені у вічі.
А потім ми обирали для мене ім'я... Аж поки я не відчула, як у кишені його піджака завібрував телефон. І навіть устигла прочитати ім'я на екрані, коли він діставав його й скидав виклик від «Анни».
Хто вона сама — мені не цікаво. Хто вона для нього?..
— Маріє? Ти не спиш?
Марина заходить до палати. Отже, уже шоста ранку. Вона завжди перевіряє мене о цій годині. Юрій сказав їй, що тепер до мене можна звертатися на ім'я Марія, яке ми обрали вдвох із ним. Спершу вона подумала, що я щось згадала, а потім поникла. Як і я після того телефонного дзвінка.
— Ти в туалет не хочеш?
— Ні.
— Знову не спала вночі? — її голос лагідний, але я чую в ньому легкий докір.
Вирішую промовчати. Не хочу, щоб вона думала, ніби я не спала через нього.
— Спробуй заснути. Сьогодні здаватимеш кардіограму. Потрібно, щоб ти була спокійна. А то отримаємо догану за неспання від Валерійовича, — усміхається мені.
Після відвідин туалету вона допомагає мені повернутися на бік.
І я нарешті засинаю...
ЮРІЙ
На ніч їду додому. Дивлюся на дорогу, проте бачу її...
Ми просиділи з нею в кав'ярні до восьмої. Недовго, проте достатньо часу, щоб вона стомилася помітно для такого йолопа, як я. Я спостерігав за нею, сподіваючись вловити бодай якусь реакцію на одне зі своїх запитань. А в результаті... Загнав і її, і себе в ще більший глухий кут.
Спираюся ліктем на дверцята й проводжу долонею по лівій частині обличчя.
Сьогодні було до сотні різних імен, серед яких жодне не викликало помітної реакції... Вона дивилася на стіл і щоразу зводила брови, ніби намагалася впізнати в кожному з них себе... Наче хотіла зрозуміти, чи пасують їй Аля, Віра, Ніка...
— Чорт.
Раптовий синій спалах удалині змушує мене натиснути на гальма. Поліція. А я розігнався...
Мене не зупиняють, тож продовжую шлях. Телефон на сусідньому сидінні відволікає — уперто висвічує одне й те саме ім'я: «Анна».
— Ця дівчина дістала, — шепочу собі під ніс.
Чи не вдесяте за цей вечір скидаю виклик. Натомість телефоную Стасу. Ще не надто пізно для дружніх дзвінків.
— Слухаю? — голос у слухавці бадьорий.
— Стасе, це Юрій. Привіт.
— Ти у справі чи так?
Можна й у справі.
— Дівчина. Її впізнала одна танцюристка зі столичного клубу.
— Невже? — чую зацікавлення в його голосі. Десь неподалік від нього звучить музика, яка поступово віддаляється.
— Угу.
— А це цікаво... — чую, як він спохоплюється. Когось просить зачекати, цілує і знову повертається до розмови зі мною. — Назву клубу знаєш?
Називаю клуб, ім'я танцюристки й прошу не здіймати зайвого розголосу.
— Там якийсь мажор, якого всі бояться, — додаю наприкінці розмови. — Дивись, щоб не вийшло так, що після навали органів усіх позвільняють чи... ще чого гіршого. Не говоритиму вголос.
— Стає дедалі цікавіше... Ти сам коли в столиці будеш? Може, побачимося?
— На наступному тижні, можливо. Стасе?
— Так?
— Поки що... без розголосу про дівчину. Я хочу, щоб вона відновилася. У неї чуже серце й втрата пам'яті. Будь-яка інформація чи відвідувачі — усе через мене. Гаразд?
— Гаразд, але... Як ти це собі уявляєш, Юр? Ми знайдемо того, з ким її бачили, а далі? Що, якщо він чиновник і має статус недоторканності?
— Не знаю. Не думав про це. Думки лише про одне: хочу знати, хто з нею так учинив.
— То це вже зовсім інше питання, Юро. Можливо, той, із ким вона була, і зовсім не знає, куди вона поділася?
— Можливо. А можливо, він знає більше, ніж ми з тобою... — руки нервово стискають кермо. Скоро місяць, як я намагаюся дізнатися про неї хоч щось!
— Хоча б хто вона — це можна дізнатися?
— Дивно, що за базами про неї нічого не вдається знайти. Не знаходиш? Можливо, вона взагалі не наша? Вона хоч розмовляє?
— Розмовляє. Українською, як і ми з тобою... — ціджу крізь зуби.
— Гаразд. Я скажу Руслану. Післязавтра чекай на дзвінок. І, можливо, не лише мій.
Чекатиму.
Стискаю щелепи. Завершуємо розмову, і я надсилаю йому свіже фото Знайди, яке зробив, коли ми були в кав'ярні.
Далі їду, більше не звертаючи уваги на дзвінки Ані, а згодом і Пашки. Настрій — зовсім не до них...
#151 в Жіночий роман
#57 в Сучасна проза
втрата пам'яті, владний герой та невинна героїня, сильні почутя
Відредаговано: 19.11.2026