15. Хто я?

ЗНАЙДА

Прокидаюся від дивного тепла. Веду втомленим поглядом навколо — ті самі чисті стіни, праворуч від мене тумба з ліками, двері… І чоловік у костюмі. Якщо пам’ять не зраджує, Юрій. Він спить у кріслі, похиливши голову до плеча й тримаючи мене за руку. Його пальці ледь помітно ворушаться, наче він перевіряє, чи я досі поруч.

Заплющую очі. Хочу поворухнутися, але знемога все ще тримає тіло. Та й боюся, бо не пам’ятаю, хто він. Пам’ять досі не відкриває мені нічого про моє минуле…

Намагаюся обережно вивільнити руку, та випадково торкаюся його пальців своїми. Тієї самої миті він злегка стискає мою долоню, а наступної раптово розплющує очі. Його погляд миттєво й безпомилково зупиняється на мені.

Усередині щось сильно тріпоче від страху. Чого очікувати, не знаю, бо поруч немає жодної людини в білому халаті.

Кілька секунд він просто дивиться… Ніби вивчає кожен міліметр моєї шкіри, оцінюючи мій стан. І лише потім повільно випростовується, не відпускаючи моєї руки.

— Привіт, — тихо, майже лагідно вітається він.

Його голос здається мені знайомим. Точно можу сказати, що це він приходив і розмовляв зі мною, коли я була в комі.

Кліпаю. Юрій ще трохи подається до мене. Спирається ліктями на коліна, а я вловлюю ледь відчутний аромат його парфумів. Здається, теж знайомий…

— Ти… розумієш мене?

Кліпаю вже виразніше. Відчуваю, як приємно, коли він проводить подушечкою великого пальця по кісточках моєї руки.

Ковтнути б… У горлі знову сухо. Язик — ніби приклеєний до піднебіння.

Якийсь час він мовчить, розглядаючи мене. Подумки майже дякую медичному персоналу за лікарняну сорочку, яка прикриває груди.

— Ти пам’ятаєш своє ім’я?

Ледь помітно хитаю головою. І одразу шкодую про це — світ іде обертом. На мить заплющую очі, а коли розплющую, вказую поглядом на чашку.

— Ти хочеш пити?

Намагаюся відповісти, але… Моє «так» більше схоже на дивний звук, ніж на слово.

— Зараз…

Він обережно відпускає мою руку, і я відчуваю, як пальці, наче пружинка, стискаються в кулак від прохолоди простирадла. У його гарячій долоні було значно комфортніше.

Юрій підводиться з крісла, бере пляшку з прозорою рідиною, наливає її в чашку й опускає туди соломинку. Стежу за кожним його рухом. Згадую, що вже пила з цієї чашки раніше, але чомусь не пам’ятаю, хто давав мені пити. Мабуть... лікар? Намагаюся напружити мозок. Я ж маю згадати хоч щось?

— Не знаю, скільки тобі можна, тому… Потроху й не поспішаючи, добре?

Він акуратно щось підкладає мені під спину для зручності. Сідає на край ліжка й підносить соломинку до моїх губ, тримаючи чашку обома руками. Наче я здатна її забрати, або вибити.

У горлі ще трохи болить, але спрага сильніша. Роблю два ковточка, кожен здається справжнім порятунком, навіть попри неприємне дряпання, яке залишається після них.

— Обережно… Ось так.

Цей чоловік здається спокійним, урівноваженим. І дуже красивим: густе каштанове волосся, карі очі, довгі, як у дівчини, вії, рівний ніс, тонкі чоловічі губи й чітко окреслена лінія щелепи, на якій пробилася легка темна щетина. На шиї, з лівого боку, — татуювання байка, що здіймає клуби пилюки… Молодий. Але старший за мене.

Дивно, та свій вік я пам’ятаю — дев’ятнадцять. Хіба що пам’ять підкидає неправильну цифру і зараз мені значно більше…

Робити третій ковток боюся. Лікар багато не радив. Однак відвести погляд від його очей майже неможливо, тому й тримаю соломинку в роті ще кілька секунд, кусаючи її кінчик. Та зрештою відпускаю.

— Ти мене боїшся? — запитує він, повертаючи чашку на місце.

«Так», — подумки відповідаю, ковтаючи залишки вологи в роті. Притискаю язик до піднебіння, щоб не відчувати пекучості.

— Не варто… — Він уважно оглядає моє обличчя. — Я дівчаток не ображаю, — хмикає, ледь усміхаючись.

«Невже?» — чомусь не вірю, хоча й далі дивлюся йому в очі, стежачи за тим, як він розглядає мої. Складається враження, що він рахує прожилки на моїх райдужках, боячись озвучити наступне запитання, яке відбивається в його погляді.

— Ти пам’ятаєш хоч щось?

— Ні, — відповідаю й сама не вірю, що мені вдалося вимовити слово.

На його обличчі майнув подив. Я не знаю, що саме він хоче знати, бо сама не маю жодної відповіді.

— Зовсім нічого? — майже пошепки перепитує він.

Ледь помітно хитаю головою. Та навіть цей рух віддається тупим болем у скронях.

Заплющую очі. Уява, чомусь, одразу показує його у повсякденному житті: уважний, обережний, і хтивий... Коли розплющую, він уже дивиться у вікно позаду мене. Хочеться запитати "котра година", та відчуваю, що ще не зможу. Натомість, за цей короткий період часу, освітлення в палаті взагалі не змінилося.

Можливо, він очікує почути хоч якесь пояснення, та я не можу його дати.

— Навіть свого імені? — знову запитує.

Відповідь на це запитання найбільше хотілося б почути й мені самій.

Я вкотре заплющую очі, намагаючись зазирнути в порожнечу, де, здавалося б, мало зберігатися моє життя. Обличчя, голоси, місця… Хоч щось. Але там немає нічого, крім темряви.

Він підводиться на ноги. Крізь щілину повік спостерігаю, як затримується посеред палати, якусь хвилину дивлячись на стіну. А потім сідає назад у крісло.

Притискаю повіки, вдаючи, що сплю. Не знаю, чи хочу щоб він ішов, чи залишився. А він продовжує дивитися на мене, відчуваю це шкірою, повіками, вустами... і знову бере мою руку у долоні, продовжує гладити мої пальці, дихати на них ледь торкаючи губами. Від чого всередині ще більше здіймається панічний страх. Але й приємна млість розтікається тілом.

Якщо він і надалі поводитиметься зі мною так, імовірність того, що я закохаюся раніше, ніж зможу стати на ноги, надто висока…