14. Там, де тиша.

ЮРІЙ

Телефон у кишені вібрує, а я продовжую ритися в думках, як у теках компанії... І досі не можу повірити в те, що він дійсно це зробив: я — власник будівельної філії в столиці... Батько не просто вирішив завантажити мене роботою, а просто прибрати з очей, при цьому залишивши мені роль людини, яка має зробити вигляд, ніби так і було задумано.

Дістаю телефон із кишені й набираю його. Але вже перше запитання зриває мені нерви:

— Тату, скажи, будь ласка, якого біса?..

Та він вдає, що не чує.

— Сину, у тебе завтра після огляду території літак. Летиш…

— Ні, — обриваю його на півслові.

На тому кінці западає тиша. Чую, як він набирає повітря, стримуючись від першої ж реакції.

— Я нікуди не лечу, батьку. І вказувати ти мені не можеш. Ти маєш право давати розпорядження, але я маю право тобі відмовити. Якщо хочеш — звільняй. Та більше жодного разу не вирішуй за мене, де мені бути й що робити. Я не твоя власність, щоб ти міг переставляти мене з місця на місце, коли тобі заманеться.

— Ти хоч розумієш, що на тобі відповідальність за проєкт? Це справа життя, Юро. І я не можу дозволити тобі поводитися з нею, як із черговою забаганкою, — його голос стає жорсткішим.

— Чому ти просто не запитав мене?! Коли мені потрібно вирішити проблему, ти мене не чуєш! Зате я дізнаюся про власні повноваження від Маргарити. А потім маю сидіти перед інвестором і пояснювати, чому директор холдингу раптом став керівником дочірньої компанії. Ти хоч розумієш, як це виглядає, тату?

Він глибоко вдихає. Чую, як тарабанить пальцями по столу. Але відповідає:

— Проєкт не зірвано. Інвестор не відмовився від співпраці. А ти вже шукаєш причини, щоб повернутися додому. Ні, Юро. Завтра оглянеш територію, передаси справи Маргариті й полетиш на зустріч із постачальником, — він замовкає. Проте я шкірою відчуваю, як ця пауза набуває ваги.

— Ти керуєш компанією, Юро. Іноді доводиться робити те, що потрібно, а не те, що хочеться.

— Компанією... — повторюю собі під ніс із гіркою усмішкою, хоча він її не бачить. — Коли треба відповідати перед інвесторами, це моя компанія. Коли треба ухвалювати рішення — твоє слово останнє, тату. А коли я хочу сам визначити, де мені бути, раптом виявляється, що я комусь щось винен.

— Ти отримав посаду, про яку інші можуть лише мріяти.

— Я її не просив.

— Але прийняв.

А оце вже болить. Бо формально він має рацію. Я користувався можливостями, які давала мені родина. Працював, заробляв, досягав результатів. І дозволяв усім навколо вважати, що мене влаштовує цей розклад.

Та прийняти посаду — не означає віддати комусь право розпоряджатися рештою мого життя.

— Ти поводишся нерозумно! — тисне він.

— Я повертаюся додому, тату.

Уперше перериваю розмову з батьком. Сміливим став, бляха…

Виходжу з нарадчої зали, щосили грюкнувши дверима. Спускаюся сходами на перший поверх. Звертаю до бічного виходу. Біля автівки згадую, що ключі в Арсена. Не думаю — просто вводжу код на сенсорній панелі. За мить чую клацання й відчиняю дверцята.

— Юрію Валентиновичу? Ви їдете? — озивається ще один прихвостень із батькової бригади, який стоїть біля мого авто.

— Так. Дочекайся Маргарити й Арсена. І можете бути вільні. Завтра ви мені не потрібні.

Сідаю за кермо. Заводжу двигун, натягую пасок безпеки й, кинувши погляд на вхід у дзеркало заднього виду, тисну на газ...

— Як же це дістало... — шепочу собі під ніс.

Розумію, що назад дороги немає: батько не пробачить. Та найгірше те, що насправді мені не байдуже. Просто я надто втомився від подібних сюрпризів...

Майже не помічаю, як виїжджаю на трасу. Занурений у роздуми про розмову з батьком, бачу перед собою лише смугу асфальту... Але в столицю не повертаю. Їду туди, куди й збирався, — додому...

До лікарні, де лежить дівчина, під'їжджаю, навіть не усвідомлюючи цього. Лише запаркувавшись, кидаю погляд у вікно...

Ще пів години сиджу за кермом, осмислюючи власний вчинок. У грудях тисне, думки штовхають на крайність: вибачитися... Однак я цього не зроблю.

Але й не звільнюся зараз. Не можу вчинити настільки підло. Я поїду вранці на огляд, зроблю все, що від мене очікують, а потім передам об'єкт у руки, які він визначить. І лише потім звільнюся. Офіційно.

Зрештою, виходжу з авто. Іду в кав'ярню, беру собі каву. А потім неспішним кроком іду до неї.

У якій вона палаті, не знаю, тому звично прямую до крила реанімаційного відділення. Штовхнувши перші двостулкові двері, помічаю, що охоронця немає. Стільця, на якому він сидів, теж немає. Що ж, хай буде так... Дістаю телефон із кишені, щоб набрати одного зі своїх, але стримуюся. Ховаю ґаджет назад і беруся за дверну ручку тієї самої палати.

Відчиняю двері. Вухо одразу вловлює незвичну тишу: писку більше немає. Дівчина спить, вільно вдихаючи кисень… Ніби так було завжди.

Я тихо роблю крок до її ліжка. Поглядом ковзаю по її обличчю: заплющені очі, майже мирне дихання, від'єднана від крапельниці, хоча система стоїть осторонь.

Але я мимоволі занурююся у власні думки…

Я не знаю її. Геть нічого про неї не знаю. Лише те, що хтось чистить систему від її фото. І те, що вона ось тут. Сама. Без підтримки. Знайдена мало не на смітнику ледь живою...

Я мав би зараз розвернутися й піти, але залишаюся в цій палаті. Щось усередині мовби змушує мене залишитися... Ніби тримає мене поруч із нею.

Повертаюся до дверей, беру стілець, який чомусь стоїть у дальньому кутку палати, і ставлю біля її ліжка.

Сідаю. Продовжую дивитися на дівчину ще надто довго. А потім не витримую: подаюся вперед, звично спираюся ліктями на коліна й беру в долоню її бліду, але нарешті трохи теплу ручку.

Дивно. Ще годину тому мені хотілося рознести все до біса. А тепер я просто сиджу тут, у повній тиші, слухаючи її й власне дихання... І вперше за весь день не хочу нікуди їхати...