13. Під контролем. ЮРІЙ

Вона жива.

Ця думка б'є в мізки сильніше за все, що я відчував за останні два тижні.

Видихаю так різко, що самому стає боляче. Усередині розливається таке полегшення, що хочеться засміятися, але замість цього лише міцніше стискаю її руку.

— Ти мене чуєш?.. — Голос зривається, тому замовкаю.

Вона знову заплющує очі.

Чорт. Залишати її боюся, але змушений покликати лікаря. Згадую, що можу йому зателефонувати.

Телефон ледь не випускаю з рук, намагаючись зробити все швидко. Але за дверима вже чути кроки. Чоловічі голоси змішуються з жіночим.

Підвестися з місця не встигаю — Петро Олексійович заходить першим, медична сестра слідом за ним, тримаючи в руці тацю з ін'єкцією.

Кидаю на нього погляд, та він уже сам помічає, що вона прийшла до тями.

За мить він перевіряє її зіниці, дивиться на кардіограму, перевіряє пульс, слухає дихання... Озвучує все, що сам чує й бачить.

— Ви мене чуєте? Можете кивнути? — запитує він її, та видимої реакції від дівчини немає.

Усередині все скручується в тугий, жорсткий вузол, як того дня, коли я її знайшов.

— Вона ще не зовсім прийшла до тями. Поки що рано робити висновки. Перевіримо її реакції, поспостерігаємо за станом і повідомимо вам про зміни, — лікар звично підтискає губи. — Усе буде добре, Юрію...— дає зрозуміти, що мені варто вийти. І раптом вона ледь стискає мій палець, як мале дитя...

Чорт.

Лікар терпляче чекає, а я ніяк не можу змусити себе її покинути. Двері знову відчиняються. До палати швидким кроком заходить ще один чоловік у білому халаті, а за його спиною маячить знайоме обличчя в чорному костюмі. Здогадуюся: Арсен поставив свою людину.

— Дочекайся мене... дівчинко, — мій тон майже наказовий.

Накриваю її пальчики своєю долонею, ледь стискаю. Вона тримає мене ще кілька секунд, але я обережно відпускаю тендітну ручку. Востаннє дивлюся на її спокійне обличчя. Ледь помітне дихання, злегка зведені брови. Виходжу...

Чорт... Такого полегшення, здається, я ще ніколи не відчував...

У коридорі зупиняюся. Кидаю погляд на наручний годинник — дев'ята ранку. Як я так проспав — не розумію. Але вона залишається й залишатиметься на першому місці.

Лише зараз дивлюся на Богдана. Цього громилу знаю. Поруч стоїть стілець, на ньому — розкрита книга й окуляри для читання. Киваю, оцінивши поглядом його присутність. Розвертаюся й іду, залишивши його стояти зі зведеними перед собою руками.

На вулиці чекає машина. Моя. Арсена видно за кермом крізь приспущене скло.

Смикаю дверцята й сідаю.

— Їдемо? — Відчуваю його погляд у дзеркалі заднього виду.

— Їдемо, — мало не зриваюся, зціпивши зуби, з поглядом на лікарню...

Ці кілька днів у столиці вимагають нервів і часу. Останнього взагалі ніби не існує, особливо для особистих потреб. Постійні думки про дівчину починають заважати контролювати справу... Я подумки продовжую тримати її за руку. Та поки що мушу виконувати свої прямі обов'язки не як син, а як замісника свого шефа. Тож доводиться триматися за телефон і чекати новин із лікарні. 

Про останнє зібрання інвесторів мені повідомили вчора. Після нього я нарешті зможу видихнути і повернутися додому. До неї. 

Швидкий сніданок, кілька коротких дзвінків по проекту дорогою до нарадчої зали... Майже під дверима відхиляю виклик від Пашки. Борюся з бажанням зателефонувати в лікарню. Але за мить дзвінок від Мирона. Ігнорувати не можу — приймаю виклик і одразу отримую цінну інформацію:

— Кротик сидить у Львові. Я вистежив...

Завмираю. Туди я не поїду, можу послати лише Арсена з його людьми. 

Поки міркую над цим запитанням, він мовчить. Мабуть цілу хвилину слухаю дивну тишу на тому кінці. У вухо звучить тільки дихання, яке збивається в одну мить. А потім він просто прощається. 

Подумки відмічаю дивну поведінку своєї людини — Мирон ніколи раніше так не завершував розмову, ніби боявся сказати щось зайве. 

Підіймаю погляд на Арсена, який зосереджено копирсається в телефоні.

— Потрібно дістати одну людину.

— Якщо ви маєте на увазі того, хто прибирає фото із системи Івасюка... Я щойно отримав геолокацію. Не думаю, що варто.

Облизую губи. Те, що я щойно почув мені не до вподоби. Втім, чудово осмислюю, що тут щось не так. Мирон змовчав, Арсен раптом вирішив, що не варто їхати за людиною, яка зачищає сліди...

Підозрюю, що пошуки які вів Мирон могли не просто контролювати, а й перехопити... і не лише люди батька. Можливо, він навіть знає про це краще, ніж я. А можливо, підозрює в цьому мене.

Прекрасно, бляха...

Разом з тим мізки прошиває інша думка: тепер є всі шанси вважати, що дівчина з якоїсь впливової сім'ї. Принаймні це пояснило б, чому хтось так завзято зачищає систему від її фотографій. А може, справа зовсім не в її походженні. Можливо, хтось хоче приховати не те, ким вона є, а те, що з нею сталося. 

Чорт, у мене більше запитань, ніж відповідей. І жодної зачіпки, яка дозволила б відкинути хоча б одну з версій.

— Чому твоя думка має мене цікавити? — не стримуюся.

Арсен мовчить, і це дратує ще більше, ніж його відмова виконувати накази. А якщо причина цьому дійсно є, я хочу її знати.

— Ваш батько просить, щоб ви йому зателефонували. — Арсен раптом, повністю ігноруючи мої слова, повертає до мене екран свого телефона, де повідомлення від голови компанії на темному екрані світиться білими літерами: «Скажи Юрію, хай зателефонує. Зараз».

Ще якусь мить не відводжу очей від тексту. Це повідомлення не від батька, а від людини, яка дратується ще більше, ніж я зараз.

— Ти йому всі мої накази зливаєш? Він же знає, що в нас у цей час перемовини... 

Стежу за реакцією Арсена, водночас стримуючи власне роздратування. Він надто пильно вивчає екран свого ґаджета, ніби там знову має з'явитися наказ, від якого не варто відхилятися. І з'являється: тепер він озвучує його для мене:

— Завтра огляд території під будівництво з одним із місцевих чиновників. Тут, у столиці.