12. Пробудження. Знайда

Темрява. Така глибока, що, здається, навіть дихання звучить десь далеко...

Мої пальці ледве ворушаться, важкі, наче після довгого сну. Знову той самий голос: грубий, незрозумілий, ніби крізь товщу води... У грудях повільно розходиться тепло, а разом із ним приходить незрозуміле відчуття тривоги. Та до свідомості ніби доходить — я сплю.

Піддаюся. Якийсь час тиша ніби заспокоює, але відчуття тривоги нікуди не зникає. Воно тонкою ниткою тягне мене кудись із цієї темряви, змушуючи ворушитися, вдихати глибше, намагатися згадати.

Хочеться розплющити очі, та повіки здаються важчими за все тіло. Щось усередині вперто чинить опір цьому сну, хоча я ще не розумію чому. І мені вперше стає страшно залишатися в темряві.

Пробую розплющити очі. Світло боляче ріже крізь повіки, тому мимоволі знову заплющую їх.

У горлі сухо, аж пече, ковтнути важко. Спрага — ніби я ніколи води в роті не тримала. Дихати ще важче — грудну клітку сильно здавило.

Повільно набираю повітря і знову відкриваю очі, цього разу змушуючи себе витримати світло. Переді мною розпливається біла пляма.

Не можу зрозуміти, де я. Сфокусувати погляд не в силах. Здається, щойно був голос... але нікого не бачу. Лише чую важкий писк поруч із головою. Набридливі часті піки.

Намагаюся поворухнутися, та тіла не відчуваю. Тільки руку, по якій повзе холод до плеча. Відчуття, ніби мене приклали чимось непідйомним. Але... щось тепле біля пальців.

Легкий біль у скронях. Його хочеться прибрати.

Хоч щось згадати не виходить... Чорт, пам'ять — ніби хтось стер усе, що було до цієї миті. Якась порожнеча, яка стає ще більшою. Залишається тільки дивне відчуття, що я прокинулася там, де не мала б.

Я ж... не померла?

Здається, ні.

Шурхіт. Потім далекий лункий стукіт. Як побачити — не знаю, повіки знову наливаються свинцем. Кілька секунд тишу порушують чиїсь сильні голоси. І раптом різке, ще більш палюче світло почергово б'є в очі. Голос ближче, ніж був. Значно ближче. Але все ще нечіткий. Слова ніби навмисне втікають від мене — розмиваються у відлунні... Відчуваю знову тепло — хтось бере мене за руку, поправляє.

А слідом чую вже значно чіткіше:

— Вона ще не тут. Вона тільки намагається.

І ще ближче, майже без відлуння:

— Усе буде добре, Юрію...

Останнє слово врізається у свідомість, і тривога накриває легкою, але стрімкою хвилею. Пальці самі ледь стискаються навколо теплого.

Юрій... Не знаю, хто це.

Знову стукіт і раптова тиша. Тільки тепер вона не здається порожньою. Поруч хтось є — я відчуваю це, навіть не бачачи обличчя. Хочеться зрозуміти, хто, але сил вистачає лише на ще один вдих.

Заплющую очі.

Ім'я залишається десь усередині.

А потім знову лунає той голос — чоловічий, низький, м'який. Той, який хочеться чути.

— Дочекайся мене... дівчинко.

Чиясь гаряча долоня накриває мої пальці. Ледь стискає. Від цього стає дивно тепло, майже спокійно.

І я засинаю...