10. "Заради кого живу"

Я в барі. Після сварки з матір'ю заїхав до квартири, забрав ключі від нового байка, закинув речі й дав прочуханки прорабу за те, що досі нічого не зроблено. Його обіцянка «два тижні. Усе буде» уже в печінках сидить.

Верчу в руках банку коли. Розмовляти ні з ким не бажаю. Навіть бармену на пальцях показую...  Пашка сказав, що скоро приїде. А я думаю лише про неї. І подумки підбираю ім'я. Ніби вона й справді якась особлива...

— Гей, друже! — долітає збоку.

Зиркаю на двох пацанів, молодших за мене: обіймаються, рукаються, сідають за барну стійку. Їхньої розмови не чути, зате я в них пізнаю себе колишнього. І ще недавно я теж міг отак жити — без відповідальності за когось.

Якого хріна я настільки зациклився на ній — не знаю. Та з кожною хвилиною її «сну» я почуваюся ще більше винним перед нею.

В біса... Я лише ганяв. Хапав кисень у груди. Летів назустріч вітру, а не проблемам! Хотів хоч трохи пожити для себе... а вийшло... ніби знову перед кимось винен. Перед нею.

Постукую ґаджетом по стільниці, ніби це має заспокоїти мої нервови. Відчуваю його вібрацію пальцями — батько.

З ним розмовляти не хочу. Але приймаю виклик.

— Юра... — його голос важкий, стомлений. І ця пауза після мого імені... лише підтвердження моєї здогадки. А далі ще й слова, які змушують відчути ще більшу провину: — Спеціаліст твого рівня потрібен компанії... А мені потрібен син. Той, заради кого я живу...

Мовчу. Лише дихаю. Глибоко. Кидаю погляди на людей, яких із кожною хвилиною більшає.

— Мені потрібен кисень, — нарешті кажу. — І зв'язки... Треба знайти рідних дівчини.

Він виразно зітхає.

— Гаразд. Будуть тобі зв'язки. Сину.

Він вимикає.

Я знову озираюсь у пошуках друга. Пашки ще нема. Зате на телефон приходить сповіщення. Від нього.

«Пробач, мала захворіла, бути не зможу».

І одразу наступне: «Чотири точки чисті».

Отже, у магазинах дівчина не з'являлася...

Замислююся. Ненадовго. Потім підводжуся й іду до виходу...

Сьогодні заїжджаю на територію лікарні. Залишаю байк у затінку дерев. Сам іду всередину...

Уже майже ніч, можливо тому у коридорі нікого не зустрічаю. Петро Олексійович, мабуть, уже вдома. Інший персонал, певно, розійшовся по своїх кутках пити чай.

Тихо проходжу коридором повз відчинені двері, звідки долинає чиясь розмова про нудне життя. У думках одразу зіставляю його зі своїм «насиченим». І навіть не знаю, що краще: жити так само просто, як вони, чи мати це своє «насичене» життя, від якого частіше хочеться втекти, ніж залишатися в ньому.

Решта коридору, як завжди, порожня. Навіть муха не дзижчить.

Обережно відчиняю двері її палати. Якусь хвилину залишаюся на місці, слухаючи той самий помірний писк. Наче якщо постою ще трохи, вона раптом озветься.

Але роблю крок усередину. І тихо зачиняю двері.

Сідаю в те саме крісло навпроти монітора. Ті самі піки кардіограми не змінюються. Один за одним. Рівно. Спокійно.

Я беру її за руку. Дивлюся на неї й чекаю. Не знаю, чого саме. Може, що поворухнеться. Може, відкриє очі. Навіть одного маленького знаку було б достатньо.

— Ну, давай, маленька... Просто розплющ очі. І все...