9. Вибір

Коридор лікарні до виходу здається в рази коротшим, ніж був, коли йшов до її палати. Обличчя пацієнтів і відвідувачів мелькають перед очима, а я тримаю в голові лише її заплющені повіки.

У кишені вібрує телефон. Скидаю дзвінок одним пальцем, навіть не глянувши на ґаджет. Бачу автівку Арсена через вікно — він припаркувався одразу біля воріт.

Переді мною якраз сходи — збігаю ними, ніби кудись поспішаю. Хоча… по суті, поспішаю. До Пашки. Просити допомоги в пошуку Її знайомих.

На вулиці яскраве сонце трохи сліпить. Тягнуся рукою по окуляри, які не взяв — залишив, мабуть, удома. Широким кроком перетинаю лікарняний двір, ледь встигнувши відскочити вбік від малого велосипедиста. Кидаю погляд на жінку, яка кличе його до себе. Вона здається мені чимось схожою на Знайду.

Підходжу ближче. Перепрошую її, дістаю телефон, відкриваю фото дівчини. Але вона мотає головою — не знає.

Роззираюся навкруги. Сам себе змушую повірити, що в цьому місті існує людина, яка її знає.

У цих роздумах підходжу до автівки Арсена.

— Де байк? — запитую, несвідомо тримаючи руки глибоко в кишенях.

Крізь опущене вікно спостерігаю, як він кривиться.

— Ви налетіли на камінь, — відповідає мені.

— То й що? Тобі відмовили в ремонті? Чи коліс подібних не існує? — злюся. На себе. Але відгребе він.

Арсен кашляє. Показово. Я проводжаю перехожих поглядом, аж доки не чіпляюся зором за байк Пашки.

— Мені дано наказ доповідати про все, — Арсен виразно ховає очі.

Навіть не сумніваюся…

— Батько? — питаю коротко. Хоча відповіді не потребую.

Він киває, закушує губу, мов дівчина на власному сватанні, і дивиться на своє кермо.

Дістали. Усе, що стосується мого життя, ніби не повинно бути лише моїм.

Дістаю портмоне. Беру кредитну картку й кладу на панель його автомобіля через опущене вікно.

— Мені потрібен байк. Хороший. Сьогодні. Увечері — біля мого будинку. Ключі закинеш у поштову скриньку.

— Але…

— Давай, давай, — підганяю його. — На морозиво собі не забудь взяти.

Більше не затримую ні його, ні себе: перебігаю дорогу до кав'ярні, де Пашка зайняв столик на терасі просто біля вікна.

— Нарешті, — чую одразу, щойно приземляюся навпроти.

— Паш, потрібна твоя допомога. Уже сьогодні.

— Юр. Здається, у тебе дах підтікає, — він стукає ложечкою по фарфору, як дятел по дереву: швидко й рівномірно.

Сплітаю пальці рук перед собою. Вдихаю загазоване повітря, яке дере в легенях. А потім говорю чітко й виразно:

— Я вже говорив тобі, Паша. Я просто не можу пройти повз. Називай це як хочеш.

Він замовкає, опустивши голову, залишивши погляд на моєму обличчі.

Далі розмова з другом коротка і по факту. Я прошу його, за можливості, продивитися камери крамниць його батьків. Можливо, десь з кимось, дівчина могла засвітитися.

Паша погоджується неохоче. І ми розходимось, домовившись зустрітися завтра в нашому барі. Він сідає на моцик, я — за кермо свого авто…

Додому приїжджаю з відчуттям, ніби з петель знятий — накочує втома. Заходжу у квартиру батьків, де одразу натикаюся на маму. Вона стоїть між кухнею та вітальнею й вражено дивиться на мене великими очима.

— Юра? Ти пішов із компанії? — її питання не застає мене зненацька, але саме його я найменше хотів зараз чути.

Видихаю. Роззуваюсь. І зупиняюся навпроти. Дивлюся на неї недовго. Та зрештою відповідаю як є:

— Батько відмовив мені в допомозі знайти рідних дівчини.

Її погляд різко зісковзує з мене на підлогу. А потім вона ставить ще й свою крапку:

— Я теж проти, щоб ти влазив у цю історію. Твій батько й так мав неприємну розмову з поліцією. А сьогодні вранці вони приходили ще й додому.

— У них на мене нічого нема. Не варто брати до уваги їхню появу. Я всього лише свідок…

Мої намагання пройти до кімнати увінчуються провалом — вона перегороджує мені шлях, сплітає на грудях руки, як перед батьком. От тільки помилилася. Я — син.

— І тому ти вирішив піти від батька? — тепер її погляд пропалює плече, навіть через сорочку, а гнів підкреслює зморшка між брів.

Та я не поспішаю заспокоювати. Особливо швидким поверненням назад.

— Я не пішов від батька, мамо. Я пішов із компанії. Ненадовго. На час, поки не знайду рідних дівчини, — кажу спокійно. Виважено.

Мама повільно опускає руки.

— Юра! У батька ледь серцевий напад не стався! А все через… — вона замовкає, так і не знайшовши підходящого слова.

— Не через неї, мамо. А через те, що батько вирішив, що має право вирішувати за мене, — дивлюся їй у вічі.

Вона кілька секунд мовчить, а тоді ледь помітно хитає головою.

— А компанія? — вона очікувально дивиться на мене знизу вгору.

А я зовсім випадково оцінюю її зріст. Та дівчинка, можливо, такого ж…

Повертаюся й іду на кухню. Беру чашку, ставлю під каву й тисну кнопку на автоматі. Усе роблю механічно, без усвідомлення конкретних дій.

— У компанії достатньо директорів… Без мене впораються…

Беру цукор і кидаю кілька ложок у каву. Хоча завжди пив без нього.

— Мені потрібно трохи часу… І я був би вдячний за підтримку хоча б тоді, коли це дійсно важливо. Для мене, мамо. А не лише для компанії, — беру гарячий напій у руки. Обережно роблю ковток.

Погляд ковзає за її плече, на диван у вітальні, де кинутий батьків піджак. Отже, він удома. І знову попросив її поговорити зі мною…

— Юра. Батько планує тобі залишити компанію! Ти хоч уявляєш розміри своєї відповідальності перед ним?!

Я повільно повертаю зір у її бік. Всередині чомусь стає тісно. Злість розпирає від обурення через усі ці неоголошені обов'язки. І я майже зриваюся:

— Моя думка, очевидно, вам не цікава… У мене питання до вас із батьком: ви коли мене народжували, ви розуміли, що я теж людина? Що у мене теж виникатимуть свої думки?.. Бажання, хобі?

— Юра… — вона намагається щось сказати, та я не даю.

— Мамо, я не проти, але… Ви влаштували показові заручини без моєї згоди. Ви оприлюднили дату весілля з дівчиною, якої я і в очі не бачив! Попри мої прохання цього не робити. Ви робите все заради мого щастя. Але лише для того, щоб батько отримав тендер, а з ним і вигідний контракт. Оголосили мене повноправним інвестором теж ви. Але ви не запитали мене, чи прагну до цього я.