8. В очікуванні

— Юрію Валентиновичу, ваш батько...

— Не зараз, — зупиняю жестом його діловода. — Усі справи компанії на стіл мого замісника. Вона розбере й допоможе. Мене немає, допоки я не розгребуся з особистими проблемами, а їх у мене до чорта.

Я зупиняюся на відстані кроку до відчиненого ліфту. Кидаю погляд на ошелешеного Олексія і, як останній нахаба, ступаю в пусту коробку.

Двері ще не встигли закритися, а пальці вже намацують у кишені піджака той самий папірець з адресою, який мені дав лікар. Дістаю. Знову читаю назву препарату й паралельно вводжу її в пошуковий рядок Ґуґла. Пробігаю очима інструкцію, у якій розумію хіба що кожне третє слово. Інші звучать як іноземна мова.

Скидаю пошуковий запит. Стискаю телефон у долоні, намагаючись загасити роздратування на себе, і згортаю сторінку. Тепер шукаю в телефонній книзі Пашу.

Ми домовляємося про зустріч за кілька годин у кав'ярні біля лікарні. Одразу після друга телефоную прихвосню батька, даю вказівку пригнати мені байк. Арсен зітхає, та його видихи мене не хвилюють.

— Чекатиму біля четвертої лікарні, о... — дивлюся на годинник, — одинадцятій. Не вечора, — наголошую.

Прикладаю бейдж до зчитувача на турнікеті. Завершую дзвінок. Перед очима не двері на вихід — ціль.

— Юрію Валентиновичу! Потрібен ваш підпис! — Олексій з паперами наздоганяє мене майже на виході.

Затримуюся на мить. Повертаюся, аби поставити підпис, і більше не зволікаю ні хвилини. Швидким кроком залишаю будівлю батькового офісу.

Сідаю в машину. Знаходжу в навігаторі потрібну аптеку й їду за препаратом.

Дорогою обдумую варіанти пошуку її рідних. Відкриваю галерею, знаходжу її фото й одразу пересилаю людині, яка може підняти потрібні зв'язки.

Пишу одним повідомленням  "Знайди її. Фото додаю. Поширити всюди."

Відповідь приходить майже одразу:

«Зробимо».

Телефон ховаю в кишеню.

Чомусь здається, що тепер є шанс знайти когось із її близьких.

Після купівлі препарату знову сідаю за кермо. Дорога до лікарні здається довшою, ніж була вранці. Я раз у раз поглядаю на годинник, хоча чудово розумію, що від цього стрілки швидше не підуть.

Нарешті приїжджаю. Широким кроком прямую коридорами до відділення, але Петра Олексійовича не знаходжу. Віддаю ін'єкції медичній сестрі, яка виходить із реанімаційної палати навпроти тієї, де лежить дівчина.

Її очі бігають по мені. Розумію, що я не відповідаю тутешнім стандартам.

— Я шукав Петра Олексійовича, — виправдовуюсь. — Як вона? — кидаю погляд на двері.

— Я йому передам, — кидає сухо. Забирає з моїх рук препарат, не кажучи нічого про дівчину, і просить покинути коридори стерильного відділу.

Кортить зайти. Ще раз взяти її за руку. Зігріти холодні тонкі пальці у своїй долоні. Я навіть роблю пів кроку до дверей її палати. Але зупиняю себе, бо на мене дивляться виразно й суворо.

Вдихаю. Все, що можу зробити, — стиснути пальці в кулаки й засунути їх у глибокі кишені штанів. Однак мені вдається зазирнути до її палати в момент, коли заходить медична сестра. Та я лише чую той самий рівномірний писк...

Кусаю губи. Якийсь час продовжую стояти на місці й слухати...

Пік... пік... пік...

Ловлю себе на думці, що чекаю іншого звуку.

Різкого. Тривожного. Такого, після якого медики кинуться до палати, а вона нарешті розплющить очі... Навіть затримую подих, сам того не помічаючи...

Ще кілька секунд... Мить... дві.

Тиша...

Я вільно видихаю. Змушую себе розвернутися й піти до виходу. Хоча кожен крок віддається бажанням озирнутися.

Та я все одно йду.