7. Час не на користь

З лікарні виходжу, як тільки небо змінює свій колір. Телефон уже біля мого вуха, я слухаю гудки.

Арсен бере слухавку після шостого. Даю розпорядження перед офісом заїхати у відділок, дізнатися все, що нарили про Знайду, й доповісти мені особисто.

— …мене знайдеш в офісі. І візьми міцної кави.

Попереду Петро Олексійович залишає кабінет чергового лікаря. Закриває двері й суне руки в кишені, вдаючи, що мене не бачить. Йде в тому ж напрямку, що й я, — на вихід.

Пришвидшую крок.

— Доброго ранку, — вітаюся уже на ґанку лікарні.

— О, Юрію Валентиновичу! — він нервово тисне мою руку. — Вибачте, не пізнав.

— Умгу, — киваю, не відпускаючи старечої руки. Бо він не намагається забрати ті кілька купюр, що я щойно вклав йому в долоню.

Дивлюся, як він бігло опускає погляд. Як очі його тікають кудись убік. Його незручність зараз здається мені куди більш недоречною ніж вчора.

— Це просто кава, — говорю йому, переконуючи майже як себе. — За те, що дозволили бути.

— Я старий. Часто людей не впізнаю й навіть можу сплутати з іншими, — смикає плечем.

— Я зрозумів. Тому й кажу: кава.

Він ледь усміхається. Прокашлюється. А потім дивує:

— Вночі приїжджали з поліції. Я не впустив.

— Дякую вам.

— А перед ранком… тут був ваш… батько.

Тепер зрозуміло.

— Петре Олексійовичу. Я розумію ваш страх. Та боятися мене не варто. Я не мій батько. І випадок із дівчиною до компанії ніякого відношення не має. Це моя особиста… справа.

Він, нервуючи, нарешті бере зіжмакану купюру й повільно суне її в кишеню. Ковзає поглядом, але на мені більше не затримує його й на мить.

Між нами секунда незручної тиші. Та я не втрачаю можливості запитати:

— Ви можете перевірити по базі, де останнім часом робили трансплантації? — На мою думку, це може пришвидшити пошуки її рідних.

Лікар опускає голову. Щось обдумує. А потім озвучує:

— Скрізь… Юрію Валентиновичу. Наша Одеса — виняток. Остання операція з пересадки серця була у чоловіка вашого віку минулого місяця… — він винно кліпає, дивлячись собі під ноги. — Я надіслав фото дівчини знайомому хірургу у Львів. Але він ще не відповів. Чекаю.

Киваю. Далі цікавлюся, як те, що з нею сталося, може вплинути на свідомість. Чи є шанс, що вона щось пам'ятатиме після пробудження.

Петро Олексійович замовкає на кілька секунд.

— Ми поки не знаємо точної причини, через яку вона втратила свідомість, — нарешті каже він. — Але якщо в неї справді була зупинка кровообігу... мозок певний час міг не отримувати достатньо крові й кисню.

— Через серце?

— Це одна з версій. У неї трансплантоване серце, тому причин може бути кілька: порушення ритму, проблема з роботою трансплантата, гостре ускладнення… Поки що я не хочу робити висновків. — розводить руками.

— А мозок?

— Якщо кисневе голодування було тривалим... воно могло його пошкодити. Це називається гіпоксично-ішемічним ушкодженням мозку.

Відчуваю, як усередині все стискається, а мозок відмовляється сприймати інформацію всерйоз.

— І пам'ять?

— Може постраждати. Але наскільки — зараз ніхто вам не скаже. Вона може прокинутися й пам'ятати своє минуле. Або навпаки — може мати прогалини. Варіантів багато...

— Тобто ви не знаєте, чи вона може геть нічого не пам'ятати? — цим питанням, швидше роблю висновки.

— Поки вона без свідомості — ні. Нам треба чекати й дивитися на неврологічну реакцію. Після пробудження картина стане набагато зрозумілішою.

— А якщо вона не прокинеться?

Лікар важко видихає.

— Я не можу вам цього сказати, Юрію Валентиновичу. Не зараз.

"Я розумію" — вже вкотре киваю йому.

Прощаюся потисканням рук.

— Юрію Валентиновичу! — гукає майже в спину мені. — Якщо ви так прагнете допомогти… ось. Ін'єкції. Їх важко дістати. Вони є в одній аптеці…

Старий дає папірець з назвою препарату та адресою. Читаю вголос.

— Дістану, — киваю на ходу, збігаючи зі сходів лікарні.

На душі трохи полегшало. Особливо, коли був біля неї — серце навіть сповільнювало ритм. А зараз… знову хвиля адреналіну викликає млість у шлунку.

Перебігши дорогу, кидаю швидкий погляд на зачинену кав’ярню. Сідаю у своє авто. Кава буде… тільки в батьковому офісі.

Додому не їду. Їду одразу на роботу...

Тато виходить із приміщення в ту саму мить, як я заходжу. Ми вітаємося, як завжди, — сухо. Ніби не рідні душі, а просто колеги, у яких немає часу на зайві розмови. Хоча знаю, що він тримає дистанцію лише для виду.

Іду через весь хол до ліфтів. Займаю чергу до однієї з коробок. Кілька хвилин стою весь у думках. Лише коли двері роз’їжджаються, заходжу всередину ідеально чистої залізяки, повертаючись спиною до натовпу.

Через вісім поверхів виходжу й довгим коридором прямую до свого кабінету.

Моєї помічниці ще немає — занадто рано. Двері до себе залишаю відчиненими. Проходжу до вікна й упираюся поглядом у спину предка. З ним Ігор. Здається, зараз везтиме батька додому. Юлій стоїть біля них, роззираючись.

— А Арсен буде не раніше дев’ятої, — говорю до себе.

Кілька секунд розкладаю думки на місця, як книги на полиці. Дівчина не має заважати роботі.

А потім відкриваю ноутбук…

Та вже за годину в кишені дзвенить телефон, і я приймаю виклик від Арсена.

— Мені відмовили вам у допомозі, Юрію Валентиновичу.

Неочікувано.

— Хто? — кулак втискається у стіл до хрускоту кісток. Дух перехоплює від гніву.

— Ваш батько.

— Конкретно?

— Мені заборонили з’являтися на порозі відділку, — він відкашлюється.

На мить у грудях стає порожньо. Наче мені не просто зачинили двері, а показали, хто саме тримає ключі. Щелепи стискаються так, що починають боліти зуби, кров ударяє в скроні. Хочеться рознести до біса цей стіл, подзвонити батькові й вимагати пояснень.

Та замість цього зриваюся з місця. Від сьогодні мене не хвилює доля компанії так, як життя дівчини.