6. Розмова з батьком

Іду до машини й ривком сідаю за кермо. Перед очима знову вона.

— Досить. Я не знаю цієї дівчини, — словами зупиняю скажене серце. Бо якщо не зупиню, воно точно проб'є грудну клітку. — Завтра займуся пошуками. Сьогодні треба просто виспатися.

Тільки чомусь пальці самі стискаються, згадуючи її холодну долоню.

Дорогою на єдиному світлофорі відкидаю голову на підголівник. Заплющую очі на секунду. Тільки тепер замість тихої музики з динаміків, я слухаю свої думки. Згадую, що мій телефон, якогось дідька, мовчить.

Беру його із сусіднього сидіння. Екран показує 23:15 і один пропущений від Пашки. Нашвидку набираю йому коротке повідомлення: «Вибач. Дома. Сплю». Не потрібно буде виправдовуватись. Хоча й не маю...

На потрібному повороті звертаю праворуч. Вхідний від Ані ігнорую. Не зараз. Не хочу. Далі дзвінок від батька, на який відповідаю моментально.

— Юра, ти зараз де?

По голосу чую, що не в настрої. До того ж тиша після його слів схожа на офісну. Мабуть, ще там. Я різко розвертаю автівку. Трафік дозволяє.

— Ти на роботі? — ставлю питання замість відповіді.

Легкий роздратований видих говорить мені, що поліція вже дісталася до нього. А коротке, здавлене «так» — що йому не подобається те, чим я займаюся у вільний від роботи час.

— Мені потрібен Ігор, — кажу одразу. Пояснюю у двох словах, для чого.

— Син. Ти хоч розумієш, які можуть бути наслідки, якщо виявиться, що це справа рук якихось виродків?

— Тату. Мені потрібно було її залишити там? Це взагалі диво, що вона ще виявилася живою. Уяви, що було б, якби вона виявилася мертвою?

Чую, як він скрипить зубами. Як його подих важчає.

— Мені потрібна допомога твоїх людей, — я майже прошу його, стримуючи гнів.

— Ти де зараз? — лунає у слухавку.

— Їду до офісу з клубу.

— Гаразд. Я чекаю.

Він кладе слухавку.

Наступний відрізок дороги я долаю у повній тиші. Баси додають лише шуму, а мені потрібні холодні мізки й чіткий план дій.

У приміщенні батька мене зустрічає його особистий охоронець Юлій. Веде через хол, вертячи на всі боки головою, ніби мене хтось тут має викрасти. А біля переговорної ще й перевіряє, чи той дійсно на місці, і лише тоді впускає мене всередину.

Заходжу не як до глави компанії, а як до рідної людини. Іду через весь хол до панорамних вікон, де батько стоїть зі склянкою в руках і дивиться на нічне мільйонне місто.

— Ти забув постукати, — говорить мені трохи стомлено.

— Вибач. Та зараз я не директор. А твій син. Хоч і повнолітній, — стаю поряд. Видихаю. Погляд падає на бурштин у його руках. Здогадуюся...

— Допоможи знайти рідних дівчини.

— Юра... — він втягує повітря крізь стиснуті зуби. — Твій вчинок правильний. Але! Нам зараз до одного місця такі проблеми... На носі передвиборна кампанія. Якщо десь випливе, що ця дівчинка неповнолітня... або що ти, чи твої друзі, хоч якось до неї причетний...

Я різко повертаюся до нього очима, не даючи договорити. Руки суну глибоко в кишені, стискаючи пальці в кулаки.

— Я причетний, тату. І дуже сильно. Майже влип. І від цього вже нікуди не дінуся. Тому й прошу допомогти дізнатися, хто вона. І вона не дитина, вона — повнолітня.

Я розповідаю все, що знаю сам. Він слухає, невідривно спостерігаючи за мною. Кожним моїм рухом. А потім тихо повертається за стіл. Кладе свою склянку, відкидається на спинку крісла і ще довгі кілька хвилин дивиться перед собою, переварюючи інформацію.

— Таке враження, що все, що я зараз роблю, має закінчитися провалом, — шепоче не мені, у простір перед собою. І зараз я мав би відчувати провину.

Відчув.

От тільки не перед ним. Перед тією, яка зараз лежить на лікарняному ліжку під безліччю дротів і трубок. Рука котрої просила захисту. Та я, як останній телепень, замість того щоб діяти, прошу допомоги у батька, який заради кампанії готовий закрити очі на все, що відбувається за його спиною.

— Я дам тобі Арсена. Ігор мені потрібен біля мене. З Арсеном можеш хоч на іншу галактику. Але так, щоб про це ніхто не знав. Особливо поліція. Твого друга я просив не чіпати, але, сам знаєш, у разі чого я проти закону не піду.

Знаю. Коротко дякую йому. І прошу вільно користуватися часом. Згадуючи слова лікаря, розумію, що пошуки не обмежаться кріслом в офісі.

Він дає свою згоду, як завжди: коротко, стримано. Потім вмикає планшет, який досі лежав на столі, одягає окуляри й дістає папери.

Коли він спить — гадки не маю. Та такого життя, як у нього, я не бажаю.

Дорогою додому в думках знову її заплющені очі, вії, що ледь тріпочуть. Чорт, я вже не можу про неї думати. Та думки все одно лізуть у голову, як навіжені...

Уже на другому перехресті вмикаю поворот. Я знову розвертаюся.

Їду до неї.

Автівку паркую під кав'ярнею навпроти, сам перебігаю дорогу, дивлячись на спини людей, які щойно вийшли з лікарняних воріт. Ніби одна з них має бути вона...

На території миготить один-єдиний ліхтар на стовпі біля приймального відділення. Роззираючись, я спокійно заходжу у довгий коридор, де білі стіни в цей час доби більше нагадують сірий тунель.

Тут жодної живої душі.

Та вже через кілька кроків відчуваю спиною чийсь уважний погляд. Сповільнюю крок, але мене ніхто не гукає. Зупиняюся лише на мить. Повертаю голову на кілька градусів, бічним поглядом ловлю тінь позаду себе.

Всього кілька секунд... і чоловік у халаті, зігнувши голову, ховається в кабінеті, з якого, ймовірно, і вийшов.

Петро Олексійович.

Я більше не зупиняюся...

Підіймаюся на другий поверх. Повертаю в крило реанімації, де мене зустрічає глуха тиша. Від першого поверху його вирізняють сучасний ремонт і освітлення. Попереду двостулкові двері, які з легкістю піддаються мені. Далі кілька палат, в одній з яких має бути вона.

Зазираю у першу праворуч.

І завмираю.

Але лише на мить.

А потім тихо заходжу... Ніби від моєї присутності вона може випадково прокинутися.