5. Чуже серце

— Що ви дізналися? — знімаю з себе піджак на ходу, кидаю на спинку шкіряного диванчика. Сам сідаю навпроти лікаря, піднявши палець над головою для баристи. Якщо не телепень, зрозуміє.

Він глибоко вдихає. Рівномірно. Контролює повільний видих, ніби бореться із собою. Його погляд бігає. Ніби він зважує, скільки може мені сказати.

Я не підганяю його. Але дуже хочеться.

— Юрію Валентиновичу. Ви ж розумієте... це професійна етика: не відкривати таємниці своїх пацієнтів.

— Я розумію одне: кожна таємниця має свої наслідки. І має свою ціну. — Дивлюся на його обличчя, намагаючись вловити хоч натяк, про що вона.

Лікар знову мовчить, його пальці стискаються в замок на столі. Погляд ковзає убік. Кадик сіпається.

— Ви дізналися її ім’я? — намагаюся виглядати спокійнішим, ніж є насправді. В грудях поступово витісняється весь кисень. Переводжу подих і сам. — Мені достатньо почути лише «так».

Він нарешті підіймає очі, підтиснувши губи.

— Ні. На жаль. Але... її стан справді незвичайний.

— Що з нею?

— Травм від падіння немає. Серйозних пошкоджень теж... Але... під час обстеження ми виявили дещо, чого не очікували.

— Що саме?

Лікар замовкає, щойно бариста підносить нам каву, кладе її на стіл, бажає приємного й відходить. Та пауза між нами триває. І мені це вже не подобається.

— Ви можете говорити прямо, — прошу його. Серце зрадливо пришвидшує ритм, пальці хочуть стиснутися в кулаки, але я тримаюся.

— Юрію Валентиновичу... у неї є шрам. — М'яз на його обличчі сіпається.

— Шрам? Де?

— Під лівою грудною залозою. Свіжий. Ще навіть тканини нормально не сформувалися.

Дивлюся на нього, не розуміючи. Він повільно видихає, помітно хвилюючись.

— Цей шрам не від травми, — лікар дивиться просто мені в очі. — Він від операції.

«Якої?» — уже на язиці. Та я витримую його нестерпну паузу.

— Пересадки серця.

Я завмираю. Спиною проходить хвиля ознобу. Холодний піт вкриває чоло. Нігті таки впиваються в долоні, і я ледь стримую себе, щоб не вдарити кулаком по столу. Усвідомлення надходить раптово, як щось непідйомне, критичне, важке.

— За результатами обстежень ми маємо всі підстави вважати, що зовсім нещодавно цій дівчині пересадили серце.

Кілька секунд просто дивлюся на нього.

Дівчина, яку я сьогодні знайшов непритомною за містом, раптом стає ще більшою загадкою.

— Але ж... — Чорт, голос сідає, я змушений відкашлятися. — Вона не могла просто вийти після такої операції й опинитися там, вірно?

— Саме це я й намагаюся зрозуміти.

На мить складається враження, що її там залишив хтось навмисне. Або... Чорт, подібних «або» в голові надто багато.

— Юрію Валентиновичу. Мені заборонено розповідати будь-що, доки не знатимуть напевне, чия вона донька. Але всі бояться, що за нею... може виплисти щось значно... нехороше.

Здогадуюсь. Та я вже задіяний у цю історію. Все одно не відвернуся, навіть якби й хотів.

— Можливо, — злітає саме з моїх губ. Але втриматися від чергового питання не можу. — Ви можете пробити її по ДНК?

Дістаю гаманець, невідривно слідкуючи за нервовістю старого. У голові раптово з'являється здогадка, де я міг її бачити. Шукаю потрібну купюру, щоб розрахуватися за каву, як він раптом починає зупиняти мене.

— Чекайте. Мені не потрібні ваші гроші. Даруйте... Я розповів вам, маючи надію... можливо, ви зможете якось вплинути, розшукати, зі своєї висоти. Якщо вона донька когось із впливових... Я хочу спокійно спати, а не думати, що роблю щось незаконне. Розумієте?

Розумію. Виймаю гроші за свою каву.

— ДНК, — нагадую, пильнуючи власну швидкість.

— У базі немає. Відбитків теж, мені сказали, що немає, — мотає головою.

Старі руки раптом дрібно починають тремтіти, пальці ледь стикаються між собою. Я сам докладаю немалих зусиль, аби не виглядати як вжалений.

Дивлюся на нього, усвідомлюючи масштаби, які доведеться гризти самому.

Бляха...

— І ще... вона — невинна.

— Її вік можна якось дізнатися?

— Може, вісімнадцять. Двадцять. Вона однозначно повнолітня.

Прекрасно. Хоч із віком компетентні.

— Дякую. Якщо буде щось нове...

— Я зрозумів, Юрію Валентиновичу. Зателефоную.

Його погляд чітко ковзає по мені з голови до ніг, і я раптом усвідомлюю, що гроші йому не завадило б підсунути.

Наступного разу.