4 Неочікуваний дзвінок

У клубі гуде музика, миготять вогні, навколо сміється й танцює молодь. Зазвичай я б уже вливався в цей шум, але сьогодні все це лише дратує — надто голосно, яскраво й забагато людей. Я раз у раз ловлю себе на тому, що сиджу, втупившись у натовп, — шукаю її обличчя. Хоча прекрасно знаю: її тут немає.

Перемкнутися на будь-що інше не вдається, уява сама підкидає мені її молочну шкіру, заплющені очі, вії, що майже не ворушаться. І жодної емоції, жодного натяку на те, що за спокійним обличчям ще є життя. І ця її неприродна нерухомість — скрізь. Навіть в усмішках інших.

Бляха, я не знаю, як звучить її голос, не знаю її імені, але моя шкіра й досі пам’ятає її пальці. Холодні й тонкі. Які безсило стискалися в моїй долоні... Я просто тримав її руку, намагаючись зігріти... Все це просто не вкладається в моїй голові й досі.

Підіймаю очі. Дивлюся на танцпол, де інші рухаються у своєму ритмі, і намагаюся переконати себе, що я не знаю її. Що вона для мене ніхто. Незнайомка, яку випадково знайшов на узбіччі... Яка засіла в мізках лише тому, що раніше ніколи такого зі мною не ставалося...

Облизую пересохлі губи, спостерігаючи за Анею, яка мала б спокушати мене, а не дратувати. Але сьогодні я не в стані бачити її красу. Перед очима лише невідома. А ще сьогодні мені вперше не хочеться залишатися тут до світанку.

Відводжу погляд на п’ять градусів убік. Цього достатньо, щоб знову бачити лікарняні стіни... і її бліде обличчя. Чорт...

Я не збираюся зациклюватися на незнайомій дівчині. Це — нерозумно. Однак є проблема — і її потрібно вирішити. Знайти документи було б зараз супер. Родичів. Будь-який слід. А далі повернутися до свого життя...

— Юр, ти досі тримаєш її в голові? — Пашка штовхає мене в плече. Опускається на диван поряд. Але продовжує розглядати народ, ніби питання зовсім не стосується чийогось життя.

Відпиваю свою колу. Склянка пітніє, лід холодить долоню крізь тонке скло, та всередині в мене таке відчуття, ніби щойно ковтнув полум’я — пече сухим неспокоєм.

— Не знаю... — відповідаю стиха. — У скронях стугонить і досі. Серце ще не втихомирилося. Ніби я не дівчину знайшов, а власне життя загубив...

— Я сам почуваюся ніби на власних похоронах, — він повертає погляд до бару. — Зьома! — показує бармену два пальці.

Той несе Паші склянку. І кладе переді мною ще одну таку ж саму. Та знаю, що в горло зараз не полізе.

— Вибач. Мені сьогодні не до танців. Та й за кермом я... — більше нічого не пояснюю. Йому достатньо для правильних висновків.

Перед очима знову та дівчина... Чомусь стає страшно від самої думки, що вона може не прокинутися.

— Як вона взагалі там опинилася... — Пашка бере склянку.

— Паш... ти казав, у тебе в столиці брат моциками займається. Він може допомогти розповсюдити інформацію серед своїх?

— Юр... — він дивиться на мене скоса. — Ти думаєш, у нього своїх до хріна?

Чорт. Таке відчуття, ніби з рук вислизає остання крихта надії дізнатися, хто вона.

— Спробуй через лікарню? Чи поліцію, — радить він.

Через лікарню чи поліцію... у яких так само нічого немає і яким вигідно списати все на нещасний випадок.

— Умгу... — хитаю головою. Дивлюся крізь темний газований напій на дно.

— Вони ж можуть по ДНК. Зрештою, хтось має її знати.

Киваю. Мав би втримати язик за зубами, та він не тримається:

— Можуть... Вони можуть усе. А поки вони це робитимуть, ми чекатимемо, поки вона сама прокинеться й назве себе?.. Варіант із поліцією зовсім не варіант. — Стискаю склянку сильніше. Холод від льоду впирається в долоню. Хочеться вилити його, нахрін, і струсити з себе всю цю безпорадність.

— Юр, викинь ти це з голови. Ти її бачив лише один раз!

Його відповідь вражає. Та я продовжую тримати себе в руках.

— А поводишся так, ніби вона вже твоя.

Стискаю губи, пальці ще більше впиваються в холодне скло, і я майже не контролюю це.

— Паш. Вона — одна. У комі. І ніхто не знає, хто вона. Ще невідомо, чи вона сама пам’ятатиме, ким є.

Він на мить замовкає. Дивиться на мене так, ніби я щойно сказав щось зовсім нерозумне. А потім знизує плечима й бере до рота соломинку.

— Як знаєш... Я спробую брату подзвонити. Може, справді щось дізнається.

Киваю. Вперше не хочеться з ним розмовляти. Я б узагалі із задоволенням сьогодні залишився вдома. Але цей день народження був оголошений ним задовго до сьогоднішніх подій.

— Але, Юр... Якщо знайдемо її родичів — що ти їм скажеш?

Завмираю. Це питання витягує з пам’яті лише приблизний її вік. Зовсім юні риси обличчя, які так і не зміг знайти в жодній із соцмереж. Таке враження, ніби дівчину тримали подалі від сонця, що пояснює її блідість, і від соціуму.  

— Що я їм скажу?.. Не знаю... Та чомусь хочеться почути, що скажуть вони. Мені.

Роблю ковток. Але пальці продовжують тиснути склянку, аж поки скло не дає тріщину. Цей звук здається гучнішим за баси в грудях, та ріже не шкіру — свідомість. Змушує на мить повірити в нереальність того, що відбувається.

Я повертаю погляд до Паші. Довго сканую його байдужість. І розумію одне: мені байдуже, що робитиме він. Я просто знаю, що робитиму я.

Встаю з дивана...

З бару виходжу повільно, з відчуттям, ніби до ніг прив’язали гирі. Рука на автоматі дістає запальничку. Я не палю, проте сьогодні — виняток. Підходжу до знайомого, що за кілька кроків від мене хизується своєю тачкою, й прошу цигарку. Він тягнеться до задньої кишені штанів, але в цей момент у моїй кишені раптово завібрував телефон.

Дістаю. На екрані світиться невідомий номер.

Всередині щось ніби обривається. Я не знаю, чи варто відповідати, та щось підказує: ігнорувати точно не варто.

Торкаюся пальцем сенсора, приймаючи виклик.

— Юрію Валентиновичу? — знайомий голос хрипко прокашлюється.

— Так?

— Це Петро Олексійович. Ви можете зараз під’їхати до кав’ярні, що навпроти лікарні?

— У вас для мене особлива інформація?

Кількасекундна пауза змушує притиснути ґаджет до вуха. Але я чую: