3. Реакція тіла

— Петро Олексійович? — поглядом натякаю на те, що дівчина стискає мою руку. Вона досі тримає. Її пальці слабкі, холодні, але цей дотик буквально впікається мені в шкіру.

Та він лише хитає головою.

— Це проста реакція тіла. На жаль. Показники незмінні, — вказує на монітори, які рівномірно видають короткий писк.

Чорт. Стає дивно нестерпно. Руки самі стискаються в кулаки. Хочеться забрати її звідси вже зараз.

— Як довго вона перебуватиме тут?

Петро Олексійович дивиться на мене невідривно, пустими очима. А в мене виникає враження, ніби я щось не те спитав.

— Вона в коматозному сні. Ви це розумієте? Цього нікому не відомо.

— Гаразд. Інші палати в лікарні є? Більші, світліші?

Він кашляє. Виразно підтискає губи. Вказує пальцем угору.

— На другому поверсі. Але... вони платні.

— Переведіть. Сума не має значення. Зробіть усе, що необхідно, аби вона швидше прийшла до тями.

— Усе, що необхідно, ми вже робимо, — суне руки в кишені свого халата. — Ви знали цю дівчину?

— Ні. Але я хочу знати про неї все. Усі обстеження попрошу доповідати мені, — даю візитку.

Він киває. Коротко. Але я бачу, як він думає.

— Усі препарати, які потрібні зараз чи будуть потрібні, — кажіть мені. Навіть серед ночі.

— Потрібно... — він кивком вказує на двері, і ми виходимо.

Холод лікарняного коридору одразу пробирається крізь тонку тканину сорочки. Я машинально проводжу долонею по потилиці, ніби можу стерти цим рухом напругу, що засіла в тілі. М'язи шиї ніби закам'яніли.

Він іде поруч. Озвучує назви ін'єкцій, які, можливо, виведуть її з цього стану. Киваю. Коротко тисну йому руку.

Далі — я йду сам. Не обертаючись більше, бо якщо обернуся... залишуся тут на ніч.

На вулиці бачу байк Пашки. Друг стоїть спиною до мене, спершись стегном на байк.

Збігаю сходами до нього. Підошви глухо б'ють по сходинках, а в грудях досі відлунює той рівномірний лікарняний писк.

Він повертається, щойно чує мої кроки.

— Ну що?

— Нічого. Дівчина в комі. Коли вийде — хрін його знає.

Він дивиться на мене. Недовго. А потім киває на кав'ярню навпроти.

— Давай по каві.

— Не допоможе, — відмахуюся. Перед очима лише вона. I це відчуття її невагомих, безпомічних пальців у моїй руці.

— Юро, мене допитували у відділку, — вражає мене Пашка. І його очі як ніколи видають страх. — Натякнули, що... у разі чого... Ти сам розумієш. Відповісти комусь доведеться. Тебе не чіпатимуть, а мене...

Цього тільки бракувало.

— Я поговорю з батьком, — обіцяю. Хоча не певен, що він може щось зробити. Хіба що підключити своїх людей до пошуку невідомо кого і чого.

Пашка киває. Ніби приречений, сідає на свій моцик і ще раз нагадує: сьогодні його день народження. Щоб я був.

Роблю короткий жест рукою на знак згоди. Сам їду додому, де проводжу решту часу. Мами немає, мене ніхто не допитуватиме.

На кухні роблю собі чай. Розігріваю на пательні овочі. Беру все до себе в кімнату й сідаю за комп. Відкриваю кілька вкладок, де шукаю невідому серед підписників своїх друзів — пусто. Навіть схожої на неї — жодної.

— Актриса?

Заходжу в інстаграм, але й серед таких її нема.

Ще кілька годин поспіль сиджу, ніби прибитий чимось до крісла. Час від часу постукую пальцями по грудній клітці, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Але змушений збиратися до клубу...