2. Емоційний зв'язок

—Юр? — мама заглядає у ванну до мене, ніби не чує плескіт води з крана. Ненавиджу цю її звичку — перевіряти, чи дійсно тут хтось є.

—Таке відчуття, ніби я її маю знати... — бурчу, не усвідомлюючи, що вона може почути.

—Кого маєш знати? — у дзеркалі бачу мамині очі.

—Сьогодні на трасі знайдено дівчину, — відповідаю коротко. Все одно не вийде приховати. — Я — очевидець.

—Який ще очевидець?! Ти знову на байку ганяв? Давно кістки собі ламав?

—Я живий, мам. — проводжу лезом востаннє по підборіддю і відкладаю станок. Хапаю махровий рушник і притискаю до обличчя. Лосьйон не використовую — це зайве, а я не маю часу.

—Юра, я хвилююся.

—Не хвилюйся, мам. Просто дай пройти — я сильно поспішаю.

Відсторонюю її за плечі, проштовхуюсь повз неї. Іду у спальню, де нашвидку натягаю на себе чистий одяг: штани, сорочку. Несвідомо кидаю погляд на себе в дзеркало, відзначаючи, що вдягнувся, ніби в офіс зібрався. По барабану. Швидше впізнають і ще швидше впустять.

Хапаю ключі від тачки. Тільки зараз помічаю маму в дверях.

—Мамо, не хвилюйся, прошу. Я мушу дізнатися, хто вона, інакше спати спокійно не зможу.

—Гаразд... — мати протягує, наче загальмована, дивлячись на мене.

—Юр! — гукає, коли я вже в дверях на вихід. — У твоїй квартирі коли ремонт закінчиться?

—Ремонт? Мам, у лікарні дівчина без свідомості і їй стопудово потрібна допомога, можливо кошти на операцію! А ти про ремонт? — мене вражає її спокій. — Не знаю!

Грюкаю дверима...

Мені 29, а при батьках почуваюся на вісімнадцять... Нервую. Та розумію: не через них. Через дівчину.

Дорогою в лікарню з голови не виходить її юне обличчя...

— Чорт!.. — гаркаю сам на себе, б'ю кулаком по керму. — Чому так?..

Телефон гудить збоку — на пасажирському сидінні. Тицяю пальцем на екран навмання, приймаючи виклик від друга.

—Юр, ти де зараз? — Він сполоханий.

—По дорозі в лікарню.

—До Знайди?

Знайди? Хм.

Набираю повітря.

—Так. До Знайди.

—Я підлечу за півгодини. Переговорити треба.

—Краще їдь, не літай. Будь-яка розмова не варта чийогось життя. — Господи, це щойно сказав я?..

У слухавці секундна пауза, а далі дзвінок завершено.
Я якраз під лікарнею.

Паркуюся. Авто ставлю на сигналку і йду в приміщення.

—А ви куди? Ой, Юрій Валентинович! Вибачте, не впізнала, — на усміхненому обличчі медичної сестри мій погляд навіть не затримується. — Багатим будете. Тобто... ще більше матимете, ніж є.

—Умгу. — дивлюсь на неї, як на інтерна. Пропускаю повз вуха усю її балаканину. — Юля. Скажіть краще, у яку палату завезли дівчину, яку сьогодні знайшли біля траси.

—Дівчину? Знайду маєте на увазі..?

Знайду... Схоже, це прізвисько закріпиться за нею на все життя.

—Ааа... вона в реанімації. А туди не впускають. Хіба що... найріднішу людину, тож... — невинно усміхається стинаючи плечима.

—Юрій Валентинович! — Підіймаю погляд — від бічного коридору йде замлікарні. Усміхається, ніби від нього нічого не залежить. — Ви до нас? Давно вас не бачив...

—Мені потрібно знати про дівчину, яку сьогодні знайшли біля траси без свідомості.

—А, так, так. Так. Чув. Ви самі як?

Бляха, у мене руки пітніють від страху за невідому, а медичний персонал просто усміхається й розпитує про моє здоров'я. Ніби я тут пацієнт.

—Дівчина. Ми зараз про неї, — нагадую. Загороджую йому шлях, бо нам коридором прямо, а не на вихід.

—Ммм. Не варто. Вона в реанімації. До тями ще не приходила.

Його слова лягають непід'ємним валуном на плечі. 
Я не це хотів почути.

—Які прогнози? — дивлюсь на нього. Зараз перед очима лише його обличчя — наче він тут всемогутній. Але він розчаровує:

—Ай... не знаю. Петро Олексійович узявся за неї. Можливо витягне. Я про що... Ваш батько тут заходив, просив...

Він відводить мене в сторону, до вікна, говорить багато того, чого я не слухаю, бо в мізках тільки невідома. Ставлю собі ціль знайти Петра Олексійовича. Перепрошую у цього бовдура й іду. Але не до авто, звертаю в приймальне відділення, а там коридором далі. І, здається, знаходжу.

Худощавий, сутулий, немолодий чоловік виходить з прийомного кабінету і йде коридором вглиб лікарні.

—Петро Олексійович?

Він зупиняється.

Подаю руку. Цього лікаря бачу вперше, хоч тут знаю мало не кожного в обличчя. Він кліпає, зосереджено розглядає мене. Явно не знає, хто я. Та я цьому не дивую. Одразу переходжу до діла. Запитую про невідому.

— Для мене це важливо — побачити її.

Він дивиться, ніби сканує на наявність бацил в організмі, і лише потім киває, запрошуючи йти слідом.

Ми разом йдемо в крило лікарні, де тихо, де немає жодної душі. Чути лише потріскування старого покриття під нашими підошвами. І ніздрі пропалює запах антисептика...

Переді мною відчиняють двостулкові двері. Далі — ще більш виражений спокій, і хлор, що в'їдається в мізки.  На мить здається, що така стерильність здатна вбити, а не воскресити.

—Тільки недовго, — говорить мені, тихо відчиняючи ще одні двері, де вона лежить під безліччю трубок і дротів, під'єднаних до моніторів.

На мить навіть гублюся. Але підходжу до ліжка. Кидаю погляд довкола. Ремонт тут, схоже, ще за батькової молодості був. Незатишно: голі стіни, стара, але чиста подушка, безбарвна підковдра без самої ковдри поверх блідого, оголеного тіла... Невже в них навіть лікарняної сорочки немає?

У грудях чомусь стиснуло. Поламана нога так не боліла, як всередині зараз.

Дивлюсь на її розслаблену руку долонею догори... ніби захисту просить. Акуратно кладу поверх її ручки свою. Хочеться зігріти. І раптом відчуваю, як її пальці стискаються в моїй долоні...