Пролог

— Мені потрібне розлучення! Ви можете вже звіритися з вашими папірцями та хоч щось зробити? — невпевнено ковзаю по сидінню, боячись повернути голову і зіткнутися з темним поглядом свого, поки що, чоловіка.

— Ганно Германівно, тут не все так просто, як ви думаєте… — мій адвокат простягає мені шлюбний договір, який рік тому мав зробити мене щасливою, а врешті-решт, стане останнім цвяхом у кришці моєї труни. — Прочитайте, будь ласка, ще раз.

Мені нічого не треба читати, хіба вони не розуміють? Я хочу розлучитися і бути вільною від людини, яка не просто розтоптала мої почуття, але ще й мерзенно принизила на очах своєї коханки. Ну чи ким там вона йому доводиться? Начхати. Як би не було боляче, я вирішила, що з мене досить.

— Навіщо це мені читати? Я нічого не прошу у Воронцова, позиватися до нього не збираюся, а що стосується бізнесу — нехай вирішує з моїм батьком. Я просто хочу піти.

Я вдаю, що сильна і смілива, а ще — що заручилася підтримкою своєї сім'ї, але виходить важче, адже підтримки, як з'ясувалося, немає. Навіть у цьому питанні Кирило виходить переможцем, бо мій батько готовий цілувати асфальт, де ступала нога його зятя. Це я утрирую, звісно, але наш шлюб будувався виключно на вигоді, погано, що я так пізно це зрозуміла.

Адвокати переглядаються між собою, а мені стає ніяково. Невже так важко розлучити двох людей? Тільки-но це питання владнають, я стану вільною і не буду додатком до свого чоловіка. Буду сама по собі.

— Згідно зі шлюбним договором, ви розлучитися поки що не можете, Ганно Германівно.

— Але чому? — усередині все холоне. — Він мене зраджує. Він сам порушив договір. Зрадив мене.

Свідомо тицяю пальцем у Кирила, як і раніше, боячись на нього подивитися. Якщо зроблю це, то почну шкодувати, а мені й так коштувало величезних зусиль, щоб зібрати тут усіх. Я винесла татовому адвокату мозок, і він погодився допомогти, а тепер нісенітницею страждає.

Зрозуміло, що сьогодні нічого не вирішиться, навіть я знаю, що так швидко не розлучають, особливо коли є дитина...

Боже, бідолашний мій хлопчик, я хотіла дати йому повноцінну сім'ю, але його батько все зіпсував.

— У вас є докази… кхм… зрад? — поблажливо запитує адвокат чоловіка, ніби все це не варте його витраченого часу. — Зараз це просто безпідставні звинувачення.

Якось я не подумала, що мені потрібно було дістати телефон, тільки-но я увійшла до чоловіка до кабінету і побачила ту бабу в нього на столі. Мабуть, варто було щось зробити, але я була настільки шокована, що навіть поворушитись було важко. А перед очима досі її усміхнене обличчя і гордовитий погляд, після якого хотілося помитися.

— Ні, — втомлено опускаюсь назад на стілець, розуміючи, що сама цю війну не виграю. — Я просто знаю, що він мене зраджував. Неодноразово.

А ще він мене не кохав. Ніколи. Для нього наш шлюб — угода, він не такий дурень, як я. І кожен його дотик був просто частиною цієї угоди, а наша дитина — бонус. Як син та спадкоємець. Гидота.

Чому я нічого не зрозуміла, коли заміж виходила? Я ж бачила, що Кирило від щастя не світився, але, знаючи його кілька років, просто зробила висновок, що він замкнута людина, яка ніколи не показує емоцій.

Навіть коли народився наш син, чоловік лише скупо усміхнувся і подякував мені. Все. Діамантові сережки зараз не враховую, матеріальне мені не потрібне, я кохання хотіла.

Адвокат знову дивиться у бік, де сидить мій чоловік, і ще більше хмуриться, а я запитую себе: чому Кирило такий спокійний? Чому він мовчить увесь цей час? Йому байдуже? Чи це якийсь черговий перебіг?

За ці кілька днів, як я дізналася, що він спить з цією... неважливо там з ким, я не чула від нього нічого: ні вибачень, ні запевнень, що це не те, про що я подумала, і все в такому дусі, дешевих вистав, коли застукують коханців. Він — скеля. На мою вимогу розлучитись лише беземоційно кивнув і зателефонував адвокату.

— Ганно Германівно, — прочистивши горло, юрист уголос зачитує умови договору, ніби це може вплинути на моє рішення. — Згідно з цим документом, для врегулювання спору вам обом дається рік. Ви не зможете швидко розлучитися, навіть за всього бажання.

Рік? Який рік? Я не залишусь із цим зрадником ще на рік. Це знищить мене остаточно. Якщо до того, як я дізналася, ще була надія, що льодовик розтане і в нас щось вийде, то зараз нічого немає. Випалена земля.

— Але як? — сльози зволожують очі, але я стримуюсь від схлипів. Зараз не час плакати, треба бути сильною і протистояти всьому світу.

— Ви читали, що буде, якщо ви порушите умови вашого шлюбного контракту?

Він знову простягає мені ці злощасні листи, і я швидко їх вихоплюю. Нерви ні до біса, чергова безсонна ніч дається взнаки, але ще більше напружуюся, коли чую низький холодний голос збоку від себе:

— Що нікуди ти від мене не дінешся, Аню. Ти — моя. Інакше я заберу нашого сина і ти його не побачиш.

Перша думка — він знав. Він із самого початку про все знав, тож такий спокійний сидів. Але потім залітає друга думка — він мерзенний зрадник, якому взагалі по барабану, що він верзе, і вірити його словам не можна.

— Я тобі не віддам Ромку… — все ж таки повертаюся і дивлюся на нього впритул, обіймаючи себе руками. — Ніколи ти його не забереш у мене, він мій.