Пролог

Легені горять вогнем. Я біжу так, ніби від цього залежить моє життя.

Хоча чому «ніби»? Воно дійсно від цього залежить.

Важкий королівський атлас і метри білосніжного фатину нещадно плутаються під ногами. Чується гучний, огидний тріск — розкішний поділ сукні, за яку мій батько відвалив цілий статок, чіпляється за бруківку і безжально рветься. Мені байдуже. Хай він згорить, хай перетвориться на лахміття, тільки б не дістався тому чудовиську, за якого мене намагаються видати.

— Тримайте її! Вона побігла до парковки! — грубий чоловічий бас лунає десь зовсім поруч, відбиваючись від стін РАЦСу.

Охорона Ігоря. Якщо вони мене наздоженуть — кінець. Я назавжди стану власністю садиста.

Паніка стискає горло крижаними пальцями. Серце б’ється десь у скронях, затуманюючи зір. Я відчайдушно озираюся, шукаючи хоч якусь шпарину, хоч якусь схованку серед ідеально вишикуваних авто, і мій погляд чіпляється за нього. Величезний, хижий чорний преміум-позашляховик із наглухо тонованими вікнами. Він стоїть трохи осторонь, ніби мовчазний звір, що спостерігає за метушнею.

Це мій єдиний шанс. Боже, благаю, нехай він буде відчинений!

Я кидаюся до машини, хапаюся тремтячими пальцями за холодну металеву ручку. Смикаю на себе.

Клац.

Дверцята піддаються. Не роздумуючи ні секунди, я буквально ввалююся на заднє сидіння, затягуючи за собою гору зім'ятої білої тканини, і зачиняю двері саме в той момент, коли повз капот пробігають двоє охоронців у чорних костюмах.

Звуки вулиці миттєво відсікаються. Тут, у напівтемряві салону, панує абсолютна тиша. Пахне дорогою шкірою, терпким чоловічим парфумом із нотками бергамота та... небезпекою.

Тільки зараз я усвідомлюю, що не сама. Завмираю, боячись зробити навіть вдих.

Повільно піднімаю очі. І стикаюся з ним.

Чоловік, що сидить поруч, дивиться на мене з непідробним шоком, який, втім, швидко змінюється на щось темне, глибоке і незрозуміле. У нього пронизливі, хижі темні очі, жорстка лінія щелепи і той самий тип владної, нищівної вроди, від якої в жінок миттєво підкошуються ноги. На ньому ідеально скроєний костюм, що буквально кричить про великі гроші, а в кожному русі відчувається абсолютна, непохитна впевненість.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Час зупиняється. Я — розпатлана, захекана наречена-втікачка, що тремтить від жаху. І він — ідеальний, холодний незнайомець, чий простір я щойно нахабно порушила.

Мій голос зривається, коли я інстинктивно тягнуся вперед і хапаюся збитими до крові пальцями за край його дорогого піджака.

— Сховайте мене... — видихаю я жалюгідним, повним відчаю шепотом, відчуваючи, як по щоках котяться пекучі сльози. — Благаю... поїхали!