44 глава "Новий тренер"

Понеділок у нашому університеті завжди мав присмак міцної кави та тривожного очікування. Після вихідних у Львові, де час ніби сповільнився, Київ зустрів мене шумом проспекту та нескінченним списком справ. Але головний сюрприз чекав не в розкладі лекцій.

Коли я тільки переступив поріг холу, секретарка ректора, пані Олена, перехопила мене ледь не біля турнікетів. — Коваленко! Нарешті. Ректор чекає на тебе вже двадцять хвилин. Негайно до нього.

Я лише встиг кивнути Алексу, який якраз заходив у корпус, і попрямував на третій поверх. У голові прокручувалися варіанти: наші нічні пригоди, порушення режиму чи, можливо, черговий запит від спонсорів. Але реальність виявилася значно складнішою.

Ректор сидів за своїм масивним столом, заваленим паперами. Поруч на підвіконні лежала самотня папка з логотипом нашої футбольної команди. Він виглядав так, ніби не спав всю ніч.

— Заходь, Павле. Сідай, — він кивнув на вільне крісло, не відриваючи погляду від якогось документа.

— Сталося щось термінове, Вікторе Миколайовичу? — запитав я, намагаючись тримати голос рівним.

Він нарешті підвів голову і штовхнув у мій бік аркуш паперу. Це була заява. Коротко, лаконічно, одним реченням.

— Тимур, тренер твоєї футбольної команди подав у відставку. Годину тому, — ректор зняв окуляри і потер перенісся. — «Я не можу працювати в такій атмосфері». Це все, що він сказав, перш ніж вийти з кабінету. Ви дали йому знати про те, що він вам не треба.

—  Так. Ми з ним не знайшли спільну мову. Його методи тренування на перший погляд правильні, але вони не для нас. 

Віктор Миколайович пильно подивився на мене.

—  Він від вас відмовився посеред турніру. Тож, у вас тепер немає тренера… До третьої гри сезону менше тижня, —  я вже був готовий щось сказати та ректор не дав мені й слова сказати. —  Але я прийняв рішення, що до кінця сезону ти будеш граючим тренером.

—  Але, це величезна відповідальність. Команда може не сприйняти...

— Вони вже тебе сприймають, — перебив він. — Питання лише в тому, чи сприймеш ти цей виклик. У тебе є карт-бланш на будь-які зміни. Але мені потрібен результат у суботу. Ти мене почув?

— Почув, — відповів я.

— Тому, відсьогодні ти граючий тренер. Можеш бути вільним.

Важкі дубові двері кабінету зачинилися за моєю спиною з глухим звуком, який здався мені фінальним свистком у моєму минулому житті. Ще п’ять хвилин тому я був просто капітаном, «золотим хлопчиком», чиє завдання — забивати голи та посміхатися спонсорам. Тепер я став людиною, від якої залежить доля всієї команди.

Я стояв посеред порожнього коридору, дивлячись на теку в руках. «Граючий тренер». 

Це звучало як вирок і виклик одночасно.

— Павле? — тихий голос вивів мене зі заціпеніння.

Я підвів голову. Яся стояла біля вікна, тримаючи в руках ддва стаканчики з кавою. Сонячне світло падало на її обличчя, роблячи його майже прозорим. Вона завжди відчувала, коли мені було потрібно, щоб вона просто була поруч. Мій «нульовий меридіан».

— Тимур пішов, — сказав я, підходячи ближче. — Ректор призначив мене. До кінця сезону я відповідаю за все.

Яся не здивувалася. Вона лише злегка нахилила голову, уважно вивчаючи мою реакцію. 

— Ти сказав йому про атмосферу? — запитала вона.

— Сказав. Тимур правий — атмосфера змінилася. Але він не зрозумів одного: вона не зіпсувалася, вона просто стала іншою. Ми переросли його схеми, Ясю. Ми хочемо більшого, ніж просто бігати від штрафної до штрафної.

Яся підійшла та дала мені стаканчик з кавою.

 — Ректор дав тобі карт-бланш? — її очі блиснули тим самим аналітичним вогнем, який я бачив під час нашої спільної підготовки до завдання.

— Так. На будь-які зміни.

— Тоді це наш шанс, Павле, — вона ледь помітно посміхнулася. — Ти знаєш, що робити на полі. А я знаю, що відбувається в їхніх головах. Якщо ми поєднаємо твій досвід і мою психологію... Роман Мельник у суботу не зрозуміє, що його накрило.

— У нас мало часу, — мовив я, відчуваючи, як усередині прокидається азарт. — Тренування через дві години. Мені потрібно зібрати хлопців і оголосити про зміни. І мені потрібно, щоб ти була там. Офіційно. Як наш аналітик.

Яся на мить завагалася. Я знав, як важко їй виходити з тіні, як вона звикла бути «тихою силою», яку ніхто не помічає. Але зараз правила гри змінилися для нас обох.

— Тільки якщо ти обіцяєш, що Алекс не буде жартувати про «мозковий центр» кожні п’ять хвилин, — нарешті сказала вона з легкою іронією.

— Не обіцяю, — я нарешті щиро посміхнувся. — Але обіцяю, що сьогодні в цій роздягальні почнеться нова історія.

***

Ми знайшли Алекса та Поліну в буфеті. Вони сиділи над якимось графіком, і Поля вже встигла виділити червоним маркером кілька «критичних помилок» у плані Алекса на вечір.

— Пацієнт швидше живий чи мертвий? — вигукнув Алекс, побачивши моє обличчя.

Я сів навпроти них, поклавши теку на стіл. 

— Ректор сказав, що Тимур подав у відставку. І він призначив мене граючим тренером.

Алекс ледь не захлинувся кавою. Поліна завмерла, і її маркер залишив на папері довгу червону лінію. 

— Ти жартуєш? — перепитав Алекс. — Коваленко, ти тепер наш «Бос»? Прямо справжній, зі свистком і правом штрафувати за запізнення?

— Без свистка, Алексе. Але з правом змінювати все. І перше, що я змінюю — це наш штаб. Яся офіційно стає аналітиком. Ти — моєю правою рукою в технічних питаннях. А Поля...

Поліна поправила окуляри, дивлячись на мене з викликом: 

— А я, як капітан черлідерок, маю інтегрувати твою нову «психологічну стратегію» в підтримку трибун. Правильно, Павле? Бо якщо команда почне грати в «розумний футбол», вболівальники мають розуміти, чому ми не просто б’ємо вперед.

— Саме так, — підтвердив я. — У нас є чотири дні, щоб перетворити набір гравців на єдиний механізм. Команда з Тернополю приїде сюди за перемогою, Роман знає наш «ідеальний захист» вздовж і впоперек. Тому ми покажемо йому те, чого він ніколи не бачив.