35 глава "Вечеря"

Після вибуху емоцій на полі тиша невеликого ресторанчика здавалася майже нереальною. Ми опинилися в затишному залі неподалік від табору, де за вікном ледь чутно хлюпотіла гірська річка, а в повітрі розливався густий аромат свіжої кави. Це було те саме відчуття абсолютного спокою, про яке я мріяв усі ці роки.

Мама сиділа навпроти нас, і я вперше бачив її такою: її плечі були розслаблені, а в очах зникла та вічна тривожна напруга, яка супроводжувала кожну нашу зустріч у присутності батька.

— Павле, Ясю, я так рада, що ми нарешті можемо поговорити без зайвих очей і тиску, — мама м’яко всміхнулася, переводячи погляд з мене на Ясю.

— Чесно кажучи, я взагалі не очікував побачити тебе тут, — зізнався я, і на моїх губах нарешті з’явилася щира усмішка.

Мама лагідно накрила мою долоню своєю. — Твій батько відправив тебе сюди як на каторгу, — її голос став серйознішим. — Тому я просто не могла не приїхати. Мені потрібно було побачити на власні очі, як ти справляєшся. І знаєш, синку... сьогодні я побачила справжнього лідера. Павла, який здатен вести за собою людей, надихати їх. А не того слухняного виконавця, який робить тільки те, що йому накажуть.

— Від мене залежало занадто багато, — відповів я, дивлячись на поле за вікном. — Долі тих хлопців, які вперше в житті повірили комусь із «нашого світу». До речі, мамо... а чому ти приїхала сама? Батькові зовсім не цікаво, чим закінчився його «виховний експеримент»?

Мама відпила трохи води, і її обличчя стало напрочуд спокійним.

— Вже ні. Після нашої з тобою відеорозмови ми з ним дуже серйозно поговорили. Виникла велика сварка... Загалом, Павле, ми розлучаємося.

Вона сказала це так буденно і впевнено, що в мене на мить перехопило подих. Повітря в легенях ніби застигло.

— Це... через мене?

— Ні, любий, не карай себе, — вона заперечно похитала головою. — У наших стосунках уже давно були проблеми, ми просто вдавали ідеальну картинку. Але те, що він зробив із тобою... ця спроба зламати твій дух у Карпатах стала останньою краплею мого терпіння. Я зрозуміла, що більше не дозволю йому керувати нашим життям. Відсьогодні бізнесом керуватиму тільки я. Так, як і мало бути від самого початку.

— А як же тато? — я все ще намагався усвідомити масштаб змін.

— Він звільнений з посади. Його кабінет уже порожній, — вона відмахнулася від цієї теми, ніби від чогось неважливого. — Ну, нехай. Досить про справи. Краще розкажіть мені, як і коли ви почали зустрічатися? Бо про Ясю я дізналася тільки зі злісних коментарів твого батька, а тепер бачу, що він нічого не зрозумів.

Я мимоволі подивився на Ясю. На її щоках розлився ніжний рум’янець, а очі заблищали від ніяковості. Я міцніше стиснув її руку під столом.

— Все почалося з того, як Тетяна Вадимівна дала нам спільне завдання в університеті, — почав я, посміхаючись Ясі.

— Спочатку це були просто спільні вечори в бібліотеці за конспектами, — почала Яся, і її голос став теплішим. — Ми працювали над завданням, але під кінець він майже завжди кудись поспішав, наче боявся засидітися занадто довго.

Мама здивовано підняла брови, переводячи погляд на мене.

— Я просто намагався встигнути до Марти, — зізнався я, відчуваючи легку іронію до самого себе колишнього. — Але з кожним разом робити це ставало дедалі важче. В бібліотеці, поруч із Ясею, було значно цікавіше, ніж на черговій пафосній вечірці. А одного разу ми настільки захопилися роботою, що не помітили, як нас замкнули. Так, ми провели там усю ніч, — продовжував я, дивлячись на Ясю. — Проговорили до світанку про все на світі. Саме тоді я зрозумів, що за цим тихим фасадом ховається цілий всесвіт. А потім... потім було те саме божевільне парі, в якому я, на щастя, програв. Після був вишневий сік, розлучення з Мартою і ці Карпати.

Ми наперебій почали розповідати про умови нашого «експерименту». Мама слухала затамувавши подих. На її обличчі відбивалася ціла гама емоцій: від шоку до щирого захоплення.

— Павле, — мовила вона нарешті, хитаючи головою від подиву. — Я знала, що ти впертий, але ніколи не думала, що ти наважишся на таку авантюру. Ти справді зміг витягнути її з тієї мушлі... Але знаєш, мені здається, що це Яся допомогла тобі вийти зі своєї.

Вона усміхнулася нам обом, і в цій усмішці я побачив не просто схвалення, а справжню гордість за те, якими ми стали.

Ми просиділи за розмовою до самого закриття. І пішли з ресторанчика останніми. Мама завезла нас у табір, а сама поїхала у Київ.