26 глава "Збори"

Ми влетіли в гуртожиток у стані якогось солодкого хаосу. Нас навіть відпустили з останніх пар — рідкісна розкіш! — щоб ми встигли зібрати життя у валізи й виїхати вже сьогодні.

Коли двері нашої кімнати зачинилися, я одразу витягла свою компактну валізу. Мій план був простий: тільки найнеобхідніше. Але варто було мені кинути погляд у бік Поліни, як мій внутрішній логік дав збій.

Поліна не просто збиралася — вона готувалася до евакуації на іншу планету. Її валіза була величезною, а на ліжку вже за лічені хвилини виросла гора, що складалася з доброї половини її гардероба.

— Полю, — я здивовано спостерігала, як на купу зверху приземлилася п'ята пара взуття. — Навіщо стільки? Ми їдемо в гори, а не на тиждень моди.

— Тут тільки «база», Ясю! — відрізала вона, але в її рухах не було звичної математичної точності.

Знаючи Поліну, я була вражена, наскільки нераціонально вона підійшла до справи. Раптом у мене виникло дивне відчуття: здається, за цією «залізною леді» валізи раніше завжди збирав хтось інший.

Поки Поліна намагалася втиснути неможливе в обмежений простір, я швидко розклала свої речі: Улюблені джинси, зручні спортивки, кілька футболок та два теплі светри для холодних гірських вечорів. Шкарпетки, затишний халат, спідня білизна та лаконічна косметичка. Звісно, ноутбук. Ймовірно, він так і пролежить у сумці, але без нього я почувалася б абсолютно беззбройною.

Я впевнено застебнула блискавку своєї валізи й знову подивилася на подругу. Поліна буквально штурмувала свій багаж.

— Дай допоможу, — я підійшла ближче, бачачи, що замок ось-ось здасться під натиском тканини. 

— Буду тобі безмежно вдячна, — видихнула вона, намагаючись втиснути краєчок сукні всередину.

Гуркіт коліщаток об асфальт розрізав тишу подвір’я. Ми нарешті випливли з під'їзду, тягнучи свій багаж. Хлопці вже чекали біля машини, виглядаючи дивно розслабленими порівняно з нашою метушнею.

Перше, що кинулося в очі — це наплічник Алекса. Він був настільки маленьким, що здавалося, ніби там лежать лише зубна щітка та запасна футболка. На фоні його мінімалізму валіза Поліни виглядала як окремий житловий модуль. У Павла ж усе було «по-капітанськи» чітко: валіза середнього розміру, майже близнючка моєї.

Алекс, помітивши нас, завмер. Його очі повільно округлилися, а погляд почав подорож від верхівки валізи Поліни до її коліщаток.

— Полю, ти серйозно?! — вигукнув він, сплеснувши руками. — Ти що, вирішила перевезти в гори всю бібліотеку разом із архівом? Там же ледве вистачить місця для нас, не те що для цієї... «малої архітектурної форми»!

Поки Алекс, продовжуючи щось бурчати про «жіночу логіку та об'єми», взявся допомагати Поліні втиснути її скарби в багажник, я підійшла до Павла.

Він мовчки, майже професійним рухом, підхопив мою валізу і влаштував її на вільному місці. Коли ми відійшли трохи вбік, щоб не заважати «рятувальній операції», Павло злегка підштовхнув мене ліктем, киваючи в бік друзів.

Картина була дивовижною: Поліна не намагалася вколоти Алекса у відповідь. Вона сміялася. І атмосфера навкруги них змінилася. Раніше такий коментар став би приводом для холодної війни на кілька годин. Тепер же в їхніх суперечках відчувалося щось... тепле.

— Подивися на них, — тихо мовив Павло, і в його голосі я почула задоволення. — Стоять, сміються. Вона навіть не намагається його інтелектуально знищити. Схоже, наш зачинений архів справді став для них лікувальним.

— Маєш рацію, — я мимоволі всміхнулася, дивлячись, як Алекс жартома намагається підняти валізу як штангу. — Твій задум був ризикованим, але ідеальним.

— І, як бачиш, максимально ефективним, — додав Павло, на мить затримавши погляд на мені. — Психологія в дії, Ясю. Іноді, щоб люди почали чути одне одного, їх треба просто позбавити шляхів до відступу.

Алекс із розмаху грюкнув багажником — важкий металевий звук луною розкотився порожнім двором, змусивши Поліну здригнутися й миттєво «вийти» зі стану задумливості.

— Ну що, панове експериментатори! — вигукнув він, закидаючи руки за голову з широкою, майже розбійницькою усмішкою. — Час зануритися в абсолютне невідоме. Попереду гори, некеровані пацани і... — він багатозначно підморгнув Поліні, — непередбачувані наслідки наших психологічних теорій. Гайда!

Ми нарешті сіли в салон, який на найближчі кілька годин мав стати нашим спільним мікросвітом.

Павло впевнено посів місце за кермом. Я бачила, як його пальці звично й міцно стиснули кермо, ніби він уже прокладав маршрут не лише по дорозі, а й крізь майбутні конфлікти. Я вмостилася поруч, на пасажирське сидіння. Між нами в повітрі все ще відчувався той солодкий осад після нашої розмови біля гуртожитку. А Поля та Алекс — окупували задній ряд.

Павло повернув ключ у замку запалювання. Двигун відгукнувся тихим, впевненим гарчанням, вібруючи під підошвами моїх кросівок. Поліна вже встигла відкрити свій блокнот, але Алекс безцеремонно накрив її сторінку своєю долонею. Здається, сьогодні логіка справді залишилася в гуртожитку.

— Всі пристебнуті? — запитав Павло, кинувши швидкий погляд на мене. 

— Поїхали, — відповіла я, відчуваючи, як машина плавно рушає з місця.

Ми виїжджали з міста. Назад шляху не було. Тільки серпантин, туман і ми четверо, готові до гри, правила якої нам доведеться писати на ходу.