19 глава "Запрошення на вечірку"

Бібліотека зустріла нас звичною тишею, яка зараз здавалася не затишною, а гнітючою. Сонце пробивалося крізь високі вікна, підсвічуючи пил, що повільно кружляв у повітрі. Ми йшли до нашої парти в самому кутку — нашого недоторканного острова серед нескінченних стелажів. Але острів був захоплений.

Тимур сидів там, розслаблено відкинувшись на спинку стільця. Перед ним лежала розгорнута книга, але він навіть не намагався вдавати, що читає. Його погляд був прикутий до дверей з тієї самої секунди, як ми переступили поріг.

— Дивно побачити вас тут, — сказала я, зупинившись за крок від столу. Голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала.

Тимур повільно підняв голову. Його очі зблиснули іронією, яку він навіть не намагався приховати. 

— Привіт акторам, — він підвівся, і його постать миттєво домінувала над простором. Він окинув нас оцінюючим поглядом, затримавшись на наших переплетених руках. — У мене до тебе є розмова, Ясю.

— Яка? — запитала я, відчуваючи, як пальці Павла стиснулися на моїй долоні. Це не був жест підтримки, це був застережний сигнал — різкий, майже болючий.

— У суботу буде студентська вечірка. Велика подія, спалахи, маски... все, як ви любите. Я запрошую тебе піти зі мною.

Я відчула, як Павло напружився всім тілом. Його зіниці розширилися, обличчя перетворилося на кам'яну маску люті. Повітря між ними буквально затріщало від розрядів. Я мовчала кілька довгих секунд. У голові проносилися кадри: Марта в обіймах Павла перед камерами, їхні «ідеальні» посмішки, спалахи фотоапаратів і я — одна в порожній кімнаті гуртожитку, що гортає стрічку новин з почуттям повної нікчемності.

Я не хотіла бути глядачем. Я не хотіла бути тією, кого ховають.

— Я згодна, — промовила я спокійно, дивлячись Тимуру прямо в очі.

— От і добре. Заїду по тебе о восьмій, — Тимур задоволено всміхнувся, обійшов нас, зачепивши плечем Павла, і вийшов з бібліотеки, залишивши по собі важку тишу.

Павло різко розвернув мене до себе. Його очі палали нерозумінням і болем. 

— Ти здуріла? — його голос був схожий на хрип. — Ти хоч розумієш, що ти щойно зробила?

— Я цілком притомна, Павле.

— Навіщо? Навіщо ти погодилася? Він робить це лише для того, щоб насолити мені! Він користується своїм положенням, щоб бути поруч з тобою, щоб зламати мене через тебе! Ти стаєш його зброєю!

Я повільно вивільнила свою руку з його хватки. Тепер я дивилася на нього не як закохана студентка, а як людина, яка прийняла найважче рішення у своєму житті.

— Тоді ви обоє помиляєтесь, — сказала я, змушуючи його слухати кожен склад. — Тимур думає, що отримав трофей. Ти думаєш, що я програла. Але насправді все інакше. Якщо я не піду з ним, мене на тій вечірці просто не буде. Я сидітиму в чотирьох стінах і буду уявляти, як ти стоїш поруч з Мартою, як вона торкається твого плеча, як ви створюєте ту саму «картинку». Уява — це набагато гірше, ніж реальність, Павле. Вона вбиває повільно.

Я зробила крок ближче, ігноруючи його спробу відвернутися.

— Я піду з ним заради тебе. Щоб у тому залі, серед фальшу, спалахів і обов’язків, ти міг просто підняти очі й побачити мене. Щоб ти знав: поза життям з Мартою, яке ти ненавидиш, існує справжнє життя. І це життя — я. Я буду твоїм нагадуванням про правду в самому центрі брехні.

Павло завмер. Лють у його очах почала змінюватися чимось іншим — усвідомленням того, на яку жертву я йду, щоб просто бути в його полі зору. Він хотів щось заперечити, відкрив рота, але так і не знайшов слів.

Бібліотека знову стала тихою, але цей спокій був оманливим. Ми стояли біля нашої парти, але вона вже не здавалася безпечним притулком.

— Це буде пекло, Ясю, — нарешті прошепотів він, опускаючи голову. Його плечі здригнулися. — Я не зможу підійти до тебе. Я буду змушений тримати її за руку, поки він буде стояти поруч з тобою.

— Ми витримаємо це, — я торкнулася його щоки, змушуючи знову подивитися на мене. — Бо тепер ми граємо за моїми правилами. 

Ми не сіли працювати. Ми просто стояли там, у променях вечірнього сонця, розуміючи, що наступна субота змінить нас назавжди. Або ми розіб'ємо ці дзеркала фальшивого життя, або вони поховають нас під своїми уламками.