18 глава "Ранок"

Наступного ранку Поліна виглядала... аномально. Її хвостик був затягнутий не так суворо, а в руках замість підручника — чай з мелісою. Ми з Павлом вже чекали на неї біля розкладу.

— Полю, — я хитро всміхнулася, — ти сьогодні напрочуд спокійна. Чи це просто «стабілізація нервової системи»?

Павло примружився, дивлячись на подругу: 

— Здається, у когось був успішний «виїзд на чуже поле». Я правий, Соколовська?

Поліна не встигла відповісти — коридором, сяючи яскравіше за прожектори, крокував Алекс Бондаренко. Він зупинився прямо перед нею:

— Соколовська! Вчорашній матч був вогонь. Я вважаю, тактика була вірна, але нам терміново потрібен реванш. Ті самі ворота, жодних замін і обов'язково серія пенальті в фіналі. Сьогодні о восьмій, на тому ж полі. Що скажеш, тренер?

Поліна повільно поставила склянку. В її очах промайнув справжній азарт:

— Бондаренко, враховуючи, що вчорашнє дослідження продемонструвало високу позитивну валентність, я вважаю за доцільне провести повторне стимулювання. Реєстрація даних — о 20:00. Гіпотеза потребує верифікації, буду на місці.

Алекс переможно вишкірився, підморгнув Павлу і пішов геть, насвистуючи. Настала тиша. Поліна незворушно взяла чай.

— Ну, що ви так дивитесь? — кинула вона нам. — Це була суто ділова комунікація.

Павло засміявся, поклавши руку на моє плече: 

— Тобто, він сказав: «Побачення було супер, хочу ще о восьмій», а ти відповіла: «Згодна, мені теж сподобалося, чекатиму». Правильно?

Я весело кивнула: 

— Більше того, Полю, ти фактично пообіцяла йому «серію пенальті» — підвищену емоційну віддачу.

Поліна застигла. 

— Ви... ви що, все зрозуміли?

— Поліно, — Павло лагідно усміхнувся, — я три роки слухаю футбол Алекса, а Яся — твої лекції. Ми тепер білінгви. Ваші коди зламані.

Наш сміх припинився, коли ми помітили, як погляд Павла став крижаним. Він не дивився на нас. Його очі були прикуті до дальнього кінця коридору, де біля колон стояв Тимур, ліниво спостерігаючи за нашою компанією.

Павло ледь помітно напружився, і його голос прозвучав низько, з тими самими металевими нотками, які змушували тремтіти суперників на полі.

— Соколовська, ти казала про «білінгвізм»? Тоді слухай ще одну установку, — Павло не зводив очей з Тимура. — На нашому фланзі з’явився зайвий гравець. І він готує брудний підкат. Бачите, як він нас опікає? Це вже не просто спостереження, це гра прямо в ноги, без м’яча.

Я відчула, як по спині пройшов холодок. І подивилася на Тимура, а потім знову на Павла. Тепер я розуміла кожне слово.

— Він грає не за правилами, — тихо додала я, мимоволі ближче притискаючись до Павла. — Він чекає на нашу помилку, щоб призначити свій власний «штрафний».

Поліна теж простежила за поглядом капітана. Її обличчя знову стало маскою професійної серйозності. 

— Це не просто «підкат», Павле. Це патологічна потреба в домінуванні через візуальну агресію. Він намагається пробити ваш психологічний захист, поки ви не в грі.

— Нехай спробує, — відрізав Павло, нарешті повернувшись до нас. У його погляді більше не було втоми — лише залізна рішучість. — Якщо він думає, що я дозволю йому вийти сам на сам із тобою, Ясю, то він погано вивчив мою тактику захисту. Я випишу йому червону картку швидше, ніж він встигне подумати про фол.

Павло м’яко взяв мене за руку, переплітаючи наші пальці. Це був жест не лише ніжності, а й територіального твердження. 

— Ходімо звідси. У нас сьогодні за планом — тиша. А «брудні гравці» нехай залишаються на лаві запасних.

Але «тиша» тривала рівно три секунди. Її розрізав звук впевнених кроків на підборах, що лунким ехом відбивалися від кахельної підлоги. Запах дорогого парфуму з нотками троянди та зухвалості з’явився раніше, ніж сама його власниця.

Павло відпустив мою руку так швидко, що я відчула фізичний холод на місці його долоні. Це не було зрадою — це був рефлекс виживання в світі, де «красива картинка» важила більше за правду.

— Павле, а я тебе всюди шукаю. Вже думала до тебе в гуртожиток їхати — Марта з’явилася наче з обкладинки журналу: ідеальна укладка, бездоганний жакет і посмішка, яка не обіцяла нічого доброго тим, хто стояв на її шляху.

Вона навіть не подивилася на мене чи Поліну. Для неї ми були частиною інтер’єру університету — функціональними, але непомітними об’єктами. Марта підійшла до Павла і по-господарськи поправила комірець його куртки.

— Любий, я щойно дізналась, що у суботу буде велика університетська вечірка. Ми обов’язково повинні там бути. Ти ж не забув про свій обов’язок капітана... і мого хлопця?

Павло завмер. Його обличчя знову перетворилося на ту саму непроникну маску, яка завжди у нього, коли біля нього Марта.

— Я пам’ятаю, Марто, — голос Павла став сухим і офіційним. — Субота. Вечірка. Ми будемо.

— Чудово! — вона нарешті мазнула поглядом по мені, наче помітивши порошинку на дорогому килимі. —  Ця вечірка для всіх. Тож приходьте… Якщо знайдете для себе пару.

—  Дякуємо за запрошення, —  сказала твердо Поліна. —  Тільки я не розумію чому ти досі тут. У тебе ж напевно ще плани купити найяскравішу сукню, щоб виділятись з натовпу.

—  А, я бачу тут хтось гострий на язик.

—  Ти навіть не маєш уявлення на скільки, —  з-за рогу вийшов Алекс. — Знаєш, Марто, — протягнув Алекс, ігноруючи її презирливо підняту брову. — У футболі є таке поняття, як «гра на публіку». Це коли гравець більше переймається тим, як він виглядає в об’єктиві камери, ніж результатом матчу. Ти зараз видаєш стільки «спецефектів», що в мене очі сльозяться. Може, зменшиш яскравість? Тут університет, а не подіум.

Марта зміряла Алекса крижаним поглядом, але той лише ширше усміхнувся.

— Павле, — вона знову звернулася до свого «інвестиційного проєкту», ігноруючи решту. — Сподіваюся, ти знайдеш спосіб пояснити своїм друзям різницю між товариським матчем і вищою лігою. О восьмій я чекаю на твій дзвінок. Нам треба обговорити деталі нашої появи.