17 глава "Продовження свята"

Я затрималася біля дзеркала ще на хвилину. Мої губи виглядали занадто яскравими, а на щоках палав такий рум’янець, який неможливо було списати на задуху в залі.

 «Заспокойся, Ясю. Дихай», — наказала я собі, поправляючи комірець. Павло вийшов першим, щоб ми не з’явилися разом, але я все одно відчувала себе так, ніби на мені був величезний напис: «Ми щойно цілувалися в коридорі».

Коли я повернулася до залу, гамір звалився на мене з новою силою. Хлопці з команди вже почали замовляти другий раунд напоїв, а Поля активно щось доводила Алексу на танцмайданчику.

Я намагалася непомітно прослизнути до нашого столика, але вхід у зал був під прямим прицілом барної стійки. А саме там, з келихом мінеральної води в руках, сидів Тимур.

Він не танцював, не кричав і не святкував так бурхливо, як інші. Він просто спостерігав. Його погляд зустрівся з моїм якраз у ту мить, коли я проходила повз. 

Тимур повільно поставив келих на стійку й ледь помітно примружився.

— Ясю, ти наче привида побачила, — пролунав його голос, спокійний, але з дивним підтекстом. — Чи, навпаки, щось надто цікаве в коридорах цього закладу?

Я зупинилася, зціпивши пальці на сумочці. 

— Просто... закрутилася голова від музики. Вийшла подихати. 

— Дивно, — Тимур підвівся і зробив крок до мене. — Павло щойно повернувся з того ж напрямку. Теж, каже, «задихався». Мабуть, у вас там справжня аномалія з нестачею кисню.

Він стояв занадто близько. І бачив кожну мою реакцію: те, як я затамувала подих, і те, як мій погляд мимоволі метнувся до Павла, який у цей час намагався зосереджено слухати якийсь жарт Романа.

— Ви дуже спостережливі, тренере, — я намагалася, щоб мій голос не тремтів. 

— Це моя робота, Ясю. Помічати деталі, які інші ігнорують. Наприклад, те, що твій рум’янець став ще яскравішим саме зараз.

Він простягнув руку й легенько торкнувся пасма мого волосся, яке знову вибилося зі зачіски. 

— Будь обережною. Не всі ігри закінчуються перемогою після фінального свистка. Деякі тільки починаються в роздягальнях та темних коридорах.

У цей момент я відчула на собі ще один погляд. Павло. Він стояв за кілька метрів, і його обличчя вмить потемніло від люті. Він бачив, як Тимур стоїть поруч зі мною, бачив цей жест із волоссям. 

Павло поставив свій келих на стіл так різко, що частина рідини виплеснулася на поверхню.

Напруга між ними була такою сильною, що, здавалося, зараз у залі вибухнуть лампи. Тимур лише хитро всміхнувся, ніби саме такої реакції він і чекав, і, кивнувши мені, повернувся до бару.

Я майже впала на стілець поруч із Полею, яка нарешті повернулася з танців. 

— Ого, Ясю, ти якась... дивна. Що сталося? — вона підозріло поглянула то на мене, то на Павла, який уже йшов у наш бік. 

— Все добре, Полю. Просто... матч був важким, — збрехала я, хоча розуміла: найважчий матч у моєму житті тільки-но розпочався, і правила в ньому встановлює не Тимур і навіть не Павло, а те божевільне тяжіння, яке може зруйнувати нас усіх.

Алекс, який зазвичай був «шумопоглиначем» будь-якого конфлікту, миттєво відчув, що вечірка змінила тональність. Він перестав підтанцьовувати і повільно сів поруч.

— Так, народ... — прошепотів Алекс, переводячи погляд з Павла на мене. — Я не знаю, що за «аномалія» в коридорах, але рівень напруги в цій точці зараз такий, що можна підзарядити мій телефон без кабелю. Павле, ти зараз або зламаєш цей келих, або когось приб’єш. Може, перейдемо до стратегії «евакуація»?

Павло нарешті підняв очі. Його погляд був спрямований не на Алекса, а туди, де біля бару все ще стояв Тимур.

— Він не просто спостерігає, Алексе, — голос Павла був низьким і хрипким. — Він розставляє пастки. І він щойно зробив хід, за який у нормальному футболі дають червону картку з вилученням до кінця життя.

Поліна, яка весь цей час уважно стежила за зміною кольору мого обличчя та кутом нахилу голови Павла, нахилилася до мого вуха. У її руках з’явився блокнот, куди вона швидко вписала формулу:

— Ясю, якщо ти думала, що це був просто поцілунок, то ти пропустила математику конфлікту. Тимур щойно вирахував вашу слабку точку, —  прошепотіла вона.

Я відчувала, як пальці Павла під столом знайшли мою руку. Він стиснув її — міцно, майже до болю, але це був той біль, який давав відчуття реальності.

— Ходімо звідси, — сказав Павло, не чекаючи заперечень. — Усім нам треба охолонути. 

Ми вийшли з клубу в прохолоду ночі. Музика за спиною стала приглушеною, наче серцебиття, яке поступово сповільнюється. Ми йшли мовчки, поки не дійшли до гуртожитку, який був за два квартали від спорт бару.

Павло зупинився біля входу у будівлю і розвернув мене до себе. Його обличчя в світлі ліхтаря виглядало втомленим, але очі горіли тим самим вогнем, що і в коридорі.

— Тимур знає, Ясю. Він професіонал, він бачить хімію там, де інші бачать лише дружбу. Але мені байдуже до нього. Мені важливо лише одне... — він зробив паузу, торкаючись моєї щоки там, де доторкнувся Тимур. — Щоб ти не боялася. Бо цей матч ми будемо грати тільки разом.

Я подивилася на нього і зрозуміла: Тимур мав рацію. Деякі ігри тільки починаються в темних коридорах. І ціна поразки в цій грі — значно більша, ніж просто виліт із турніру.