16 глава "Спорт-бар"

Яся.

Шум у спорт-барі, де команда зазвичай святкувала перемоги, здавався мені вогняним смерчем. Музика, крики хлопців, дзвін келихів — усе це змішувалося в один суцільний потік адреналіну. Я сиділа поруч із Полею, намагаючись звикнути до своєї нової ролі. Сьогодні я вперше була не просто глядачкою, а частиною цієї перемоги.

Я бачила Павла в центрі уваги. Він усміхався, приймав привітання, але в його очах я читала втому. А ще — напругу. Марта стояла поруч із ним лише кілька хвилин. Її вигляд промовляв: «Я тут лише тому, що так треба».

— Павле, я поїду, — кинула вона досить голосно, щоб я почула це через стіл. — У мене плани на вечір, а на цю гру я взагалі потрапила випадково. Не сумуй тут.

Вона швидко торкнулася його щоки губами й, не озираючись, вийшла із залу. Я побачила, як плечі Павла на мить розслабилися. Він не наздоганяв її. Не просив залишитися. Він просто провів її поглядом, у якому читалося полегшення.

Через пів години гамір став для мене занадто гучним. 

— Полю, я на хвилинку відійду, — шепнула я подрузі. 

— Тільки повертайся, ми ще збиралися танцювати! — гукнула вона у відповідь.

Я вийшла в довгий коридор, що вів до вбиралень. Тут панувала приємна напівтемрява і, головне, тиша. Прохолодне повітря допомогло привести думки до ладу. «Ми це зробили», — промайнуло в голові. Я виграла парі, а він виграв матч.

Виходячи з вбиральні, я поправляла пасмо волосся, що вибилося з моєї високої зачіски. Раптом тінь перегородила мені шлях. Я здригнулася й підняла голову.

Це був Павло. Він стояв, притулившись спиною до стіни, засунувши руки в кишені джинсів. Його погляд був прикутий до мене. 

— Ти теж вирішила втекти від шуму? — тихо запитала я, відчуваючи, як серце знову пустилося вскач. 

— Я пішов за тобою, — чесно відповів він. — Весь вечір чекав моменту, щоб залишитися з тобою хоча б на хвилину без зайвих очей.

Він зробив крок назустріч, скорочуючи дистанцію до мінімуму. Я відчувала тепло, що йшло від нього, і легкий аромат його парфуму, змішаний з адреналіном після гри. 

— Марта поїхала, — прошепотіла я, сама не знаючи навіщо. 

— Знаю. І це найкраще, що сталося за цей вечір, крім твого виступу, — Павло провів кінчиками пальців по моїй щоці, затримуючись біля підборіддя. — Ти була неймовірною, Ясю. Я ледь не забув, де м’яч, коли дивився на тебе.

Я хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Він нахилився ближче, і я затамувала подих. 

— Тут можуть зайти... — спробувала я заперечити, але мої руки вже самі лягли йому на плечі. 

— Нехай заходять, — прошепотів він прямо мені в губи.

Він поцілував мене — пристрасно, жадібно, наче виплескуючи всю ту напругу, що накопичилася за день. У цьому коридорі, під тьмяним світлом ламп, поряд із галасливим святом, ми були тільки вдвох. Це було небезпечно, божевільно й неймовірно правильно.

Я відчула, як він притис мене до стіни, поглиблюючи поцілунок. Весь мій страх перед інститутом, Мартою, чи Тимуром зник. Був тільки цей момент.

— Яся... — видихнув він у моє волосся, коли ми на секунду відірвалися одне від одного. — Я більше не хочу ховатися.

Я подивилася в його очі й побачила там ту саму рішучість. Але десь за стіною почулися сміх і кроки — хтось із команди теж вирішив вийти в коридор. Ми миттєво відсахнулися одне від одного, намагаючись надати своїм обличчям байдужого вигляду, хоча мої губи все ще горіли від його поцілунку.