15 глава "Початок турніру, перший матч"

Тиждень потому.

П’ятниця.

Павло.

Тиждень минув у завданні, парах та тренуванні. До нас на стадіон після свого тренування приходила Яся. Вона чекала мене, щоб піти робити наше завдання. І майже кожного разу все закінчувалось поцілунками.

Тоді у неділю я зустрівся з Мартою у простій кав’ярні, що було дивно. Вона жалілась на своїх батьків, що вони не розуміють її. Тато забрав у неї кредитну картку та сказав, щоб вона заробляла гроші сама, а не гуляла по нічних клубах за його гроші. І я в цей час подумав, що він зробив правильно.

А сьогодні початок турніру —  перший матч. Я звісно хочу, щоб ми перемогли, але подивитись як буде виступати Яся ще більше хочеться. Вона вчора сказала, що дуже хвилюється.  

На трибунах вже сидять студенти з нашого інституту та інституту суперників. Наші суперники трохи слабші за нас. Але не можна їх недооцінювати, як казав Тимур. І з ним я повністю згоден. 

Ми з хлопцями та тренером стоїмо біля трибун. Вже готуємось до безпосередньо самої гри. І звісно перед грою виступають наші вболівальниці. Тож заграла музика. І ми зразу всі замовкли і почали дивитись на їх виступ. В цей раз він був по-особливому для мене цікавим. Я хочу подивитись як виступає Яся і чи переможе вона у цьому парі. 

На стадіон вибігли дівчата. Серед них я спочатку не побачив Ясю, але коли вони почали танцювати, я зрозумів, що мені було її просто не видно.

—  Подивіться на Тимура, як він дивиться на дівчат, —  сказав Роман.

—  Не на дівчат, а на дівчину, —  тихо сказав я, але хлопці це почули. Можливо сказав голосніше, ніж хотів.

—  Кого ти маєш на увазі?

—  Я про Ясю, —  сказав та стиснув долоні в кулаки. Мене накрила ревність. 

—  У команді вболівальниць є тихоня? —  запитав Алекс.

—  Так. Уважніше придивись. Он вона у другому ряду… І не така вона вже і тихоня, —  прошепотів я. Цю фразу дійсно ніхто не почув. Я її сказав сам для себе, щоб впевнитись у цьому. 

Хоча Алексу не потрібно було в цей момент придивлятись, бо дівчата відійшли у сторони. У центрі залишилась Поліна і Яся. Хто б міг подумати. Дівчата танцювали майже синхронно, Поліна була трохи швидше Ясі. Але Яся показала, що вона може перемогти парі та довести, що не заслуговує на кличку “тихоня”. Вона вперта і має характер, який приховує за своєю замкненістю —  маскою.

Я побачив як Тимур уважно дивиться на Ясю. А після не стримався та підійшов до нього. Він не повертаючись до мене сказав:

—  Ваша група підтримки хороша. Дівчата красиво танцюють… Особливо одна з них.

—  Ти про…

—  Ясю. Вона ж недавно в їх групі?

—  Так. — відповів я крізь зуби, намагаючись зберігати спокій.

 — Вона прийшла лише тиждень тому. І, як бачиш, робить успіхи. — Дивовижна трансформація, — додав Тимур, не відводячи очей від поля, де дівчата вже закінчували свій виступ фінальною пірамідою. — Знаєш, Павле, у психології це називається “проривом”. Вона нарешті дозволила собі бути поміченою.

Яся стояла на вершині, впевнено тримаючи рівновагу, і в цей момент вона зустрілася зі мною поглядом. Вона усміхнулася — не ніяково, як раніше, а переможно. Я відчув, як серце зробило сальто. Але водночас я помітив, як Тимур ледь помітно кивнув їй у відповідь. Цей короткий жест між моєю напарницею і моїм тренером розлютив мене більше, ніж будь-який фол на полі.

Дівчата під аплодисменти побігли до трибун. Поліна щось весело вигукувала, а Яся, важко дихаючи, зупинилася неподалік від нашої лави, щоб випити води.

Вона витерла чоло рукою і підійшла ближче до мене. 

— Ну що, капітане? Ти все бачив? 

— Бачив, — я зробив крок до неї, ігноруючи погляди команди. — Ти виграла парі, Ясю. Офіційно. Більше ніяких “тихонь”. 

— Рада це чути, — прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі. У цьому погляді було стільки всього, що я ледь не забув про гру.

Але ідилію перервав гучний голос, який я впізнав би з тисячі. 

— Павле! Коханий! 

Я завмер. Марта. Вона йшла вздовж огорожі трибун, виглядаючи як завжди бездоганно, але її обличчя виражало крайнє незадоволення. Вона зупинилася прямо навпроти нас, зверхньо змірявши поглядом Ясю в її короткій формі вболівальниці.

— Це що, якийсь жарт? — Марта тицьнула пальцем у бік Ясі. — Твоя “напарниця по навчанню” тепер трясе помпонами? 

— Марто, не зараз, — тихо, але твердо сказав я. — У мене матч. 

— О, я бачу, який у тебе “матч”, — вона зневажливо хмикнула, переводячи погляд на Тимура, який спостерігав за сценою з цікавістю. — Сподіваюся, цей тренер навчить тебе фокусуватися на грі, а не на масовці.

Я побачив, як Яся зблідла. Її впевненість на мить похитнулася під отруйними словами Марти. Тимур зробив крок вперед, розриваючи напруження. 

— Капітане, на поле. Час розминки закінчився. А ви, леді, — він ввічливо кивнув Марті, — залиште емоції для трибун. На полі вирішується доля кубка, а не особистих стосунків.

Марта розлючено розвернулася й пішла до центрального сектора. Яся збиралася піти слідом за дівчатами, але я перехопив її руку на секунду. 

— Не слухай її. Ти — найкраще, що є на цьому стадіоні сьогодні. Вона лише кивнула, але я бачив, що слова Марти залишили слід.

Свисток судді розрізав повітря. Я вибіг на центр поля, але мої думки були розірвані на частини. З одного боку — Тимур, який надто відверто симпатизує Ясі. З іншого — Марта, яка відчула загрозу і не збирається відступати. А посередині — Яся, яка щойно довела мені свою силу, але все ще залишається такою вразливою.

Гра почалася. 

Я отримав м'яч, зробив перший пас, але боковим зором все одно шукав на трибуні рожевий бант Ясі. Я мав перемогти в цьому матчі. Не тільки заради інституту, а й заради неї. Щоб показати Тимуру, хто тут справжній лідер, і довести Марті, що її влада наді мною закінчилася.

Свисток арбітра розрізав повітря, і стадіон вибухнув криками. Весь той коктейль із ревнощів, роздратування через Марту та адреналіну від виступу Ясі перетворився на чисту енергію. Мені потрібно було бігти. Мені потрібно було перемагати.