13 глава "Нові правила"

Павло.

Яся зникла за дверима спорткомплексу, а ми з Тимуром залишилися наодинці. Холодний вітер, що знявся ще вранці, тепер просто лютував, пробиваючи куртку наскрізь. 

— Ходімо всередину, — кивнув я на вхід. — Немає сенсу тут мерзнути.

Ми йшли коридорами будівлі. Я відчував на собі його вивчаючий погляд. Тимур не поспішав, він наче зважував кожне слово, перш ніж почати розмову. 

— То ви з Ясею в одній групі вже три роки? — запитав він, засунувши руки в кишені. 

— Так. Зараз якраз працюємо над спільним проєктом із психології. 

— Психологія? — він хмикнув, глянувши на мене з цікавістю. — Дивний вибір для капітана футбольної команди. Хіба ні? 

— Мені це подобається, — відповів я впевнено. — До того ж, це допомагає на полі. Знати, як підтримати командний дух, знайти правильні слова, коли все йде не за планом... Психологія — це теж частина перемоги. 

— А хіба це не робота тренера? 

Я зупинився й подивився йому прямо в очі. 

— До цього моменту це завжди робив я. Тренер мені довіряв. І жодного разу не пошкодував.

***

Ми зайшли до зали, де на нас уже чекала вся команда. Хлопці перешіптувалися, розглядаючи новачка. Алекс першим кинувся до мене: 

— Капітане, ти запізнився? На тебе це не схоже. Що, Яся не відпускала? 

— Концентруйся на м'ячі, Алексе, — відрізав я, хоча всередині промайнула згадка про ніч у бібліотеці. — Ми були в гуртожитку, відпочивали. А зараз — до справи. Знайомтеся, це Тимур. Наш новий тренер.

Тимур вийшов уперед. У його постаті відчувалася сила людини, яка знає ціну кожному руху. 

— Можна на «ти», — почав він. — Офіціоз залиште для деканату. Я в спорті десять років. Був капітаном, грав у збірній. Пішов через травму ноги — довго бігати не можу, але навчити вас перемагати — цілком.

Почалося тренування. Тимур виявився справжнім профі. Він не просто давав вказівки, він бачив слабкі місця кожного. Але коли з сусідньої зали загриміла музика, він на мить відволікся. 

— Група підтримки? — запитав він, дивлячись на двері. 

— Саме так, — додав я. — І Яся тепер серед них. З вчорашнього дня.

Я помітив, як він здивовано підняв брови.

***

Тренування добігало кінця, коли у дверях з’явилася Яся. Вона виглядала втомленою, але в її очах було те саме нове сяйво, яке я так полюбив. 

— Правильні слова, тренере, — сказала вона, почувши фінальну промову Тимура. Він посміхнувся їй — якось занадто щиро, як на мене. 

— Дякую, Ясю. Щось хотіла? 

— Подивитися на вашу роботу. А взагалі — я вільна. Павле, чекаю на тебе. Треба продовжувати робити наше завдання.

Вона пішла, а Тимур ще кілька секунд дивився на відчинені двері. Його погляд був занадто довгим. Занадто зацікавленим. 

— Вільні всі, крім капітана, — кинув він хлопцям.

Коли ми залишилися самі, він підійшов ближче. 

— У тебе крута команда. Всі тебе слухають. Це рідкість. 

— Я просто знаю, заради чого ми тут, — відповів я, збираючи м'ячі. 

— До речі... Яся цікава дівчина. У неї хтось є?

Ось воно. Питання, на яке я так не хотів відповідати. 

— Можна сказати, що так, — я намагався, щоб мій голос не здригнувся. — Тобі цікаво просто так чи по-справжньому? — я випрямився, дивлячись на нього в упор. Тимур лише посміхнувся кутиком губ. 

— Скажімо так: я люблю розумних і впертих. А в ній цього більше, ніж достатньо.

***

Я їхав у метро, і слова Тимура не виходили в мене з голови. Суперництво на полі — це одне. Але суперництво за неї... це було щось нове.

Коли я зайшов у номер готелю, Яся вже встигла прийняти душ. Вона стояла в чорному шовковому халаті, її волосся було ще мокрим, а обличчя — таким домашнім і рідним. 

— Привіт, — прошепотіла вона. 

— Привіт. Бачу, ти вже розслабилася. 

— Нарешті... Хочеш кави?

Я пішов у душ, намагаючись змити з себе втому й роздуми про Тимура. Вийшов у футболці й спортивних штанах, відчуваючи, як аромат кави заповнює кімнату. Яся сиділа в кріслі, тримаючи в руках дві чашки. Коли вона встала, щоб подати мені мою, наші пальці випадково зустрілися.

— Може, каву пізніше? — мій голос став хриплим. Я поставив чашку на стіл і притягнув її до себе. Вона обхопила мою шию, і ми занурилися в поцілунок, який не був схожий на жоден інший. Це була не просто ніжність — це було підтвердження того, що ми тут, разом, і весь інший світ із його контрактами, Мартами й тренерами перестав існувати.

З її плеча повільно сповз шовк. Вона на мить здригнулася, ніби все ще не вірила в реальність того, що відбувається, але потім знову потягнулася до моїх губ.

Коли ми пізніше лежали в ліжку, дивлячись у стелю готельного номера, Яся тихо засміялася. 

— Ти чого? — я пригорнув її ближче. 

— Це просто... на межі фантастики. Ти і я. Тут. В одному ліжку. 

— Це реальність, Ясю. Наша з тобою реальність.

Тієї ночі я заснув із відчуттям, що нарешті знайшов свій дім. Вона притягнулася до мене, шукаючи тепла, а я обійняв її так міцно, ніби боявся, що вранці цей «рай» знову розчиниться в бібліотечній тиші.