11 глава "Фіаско"

Яся.

Прокинувшись у бібліотеці від голосу бібліотекарки, я почувалася розбитою. Павло спав навпроти, поклавши голову на руки, і в цьому затишному напівтемряві він здавався зовсім не тим «капітаном-зіркою», якого знав інститут.

Його пропозиція щодо готелю була несподіваною, але в ній був сенс. У гуртожитку нам не дали б спокою ні Поля, ні хлопці, ні вічний шум коридору. Тут, у тиші номера, можна було нарешті зосередитися... хоча зараз моє серце калатало так гучно, що заважало будь-якій концентрації.

Я спостерігала за тим, як Павло робить каву. Він рухався легко, спокійно, наче робив це сотні разів. 

— Цукор чи вершки? — він глянув на мене, перехопивши мій погляд. 

— Ні, дякую. Просто чорну, — тихо відповіла я.

Він поставив переді мною білу порцелянову чашку. Аромат миттєво заповнив кімнату, витісняючи запах готельної стерильності. Павло сів навпроти, не зводячи з мене очей. Я відчула, як під його поглядом у мене починають тремтіти руки. 

— Якщо ми зараз не почнемо роботу, я просто засну прямо тут, — я намагалася перевести все в жарт, роблячи перший ковток. 

— Згоден, — він усміхнувся. — Але кава має подіяти.

Тільки-но я розгорнула ноутбук, мій телефон розірвав тишу вібро дзвінком. На екрані висвітилося: 

Тимур. 

Я здригнулася. Підійшла до вікна, намагаючись не дивитися на Павла. 

— Привіт, — пролунав голос хлопця. 

— Як справи? Я якраз біля твого гуртожитку. Може, кава? 

— Вибач, Тимуре, я зараз дуже зайнята. Справи. 

— І коли звільнишся?

Я обернулася. Павло вдавав, що дуже зацікавлений якимось туристичним буклетом, але я бачила, як напружилися його плечі. 

— Не знаю. Як буде вільна хвилина — наберу, — коротко кинула я і поклала слухавку.

Коли я сіла назад, Павло не витримав: 

— Той хлопець із клубу, так? 

— Підслуховував? — я прищурилася. 

— Тут занадто тихо, щоб не чути. 

— Так, це він. Я вислухала його як майбутній психолог, на цьому все. 

— Не все, — впевнено перебив він. — Інакше б він не дзвонив тобі з пропозиціями кави.

Всередині мене щось спалахнуло. 

— А ти що — ревнуєш? — запитання вилетіло швидше, ніж я встигла його обдумати. Павло розсміявся, але сміх був дещо натягнутим. 

— Хто? Я? Ні, звісно. Просто... цікаво.

«Ну-ну, — подумала я. — Цікаво йому». 

— Давай краще працювати, — я різко дістала книги, намагаючись зосередитися, але літери пливли перед очима. Я відчувала його погляд на своїй щоці. — Ну що знову? 

— Ти занадто швидко закрила тему нашої розмови. 

— Ти справді хочеш поговорити про ревнощі? 

— Ні. Хочу знати, що ти насправді про мене думаєш.

Я відклала ручку. 

— Чесно? Спочатку ти здавався мені типовим екстравертом: вечірки, галас, маски. Але тепер я бачу, що ти — амбіверт. Тобі потрібна ця тиша так само сильно, як мені. Ти балансуєш між тим, ким тебе хочуть бачити, і тим, ким ти є насправді. 

— Це ти мене так по нашому проєкту проаналізувала? 

— Треба ж на комусь тренуватися, — я ледь усміхнулася. — А ти мене вже теж розібрав на запчастини?

Павло нахилився вперед, спершись ліктями на стіл. 

— Я помічав тебе на кожній парі ще до цього проєкту. Ти думала, ти невидимка? Ні. Просто ти не хотіла бути поміченою. І мені захотілося... вивести тебе з цієї мушлі. Подивитися, чи підеш ти на це парі. 

— Тобто, — мій голос став холодним, — я для тебе просто піддослідна? Експеримент? 

— Ну, можна сказати й так... тільки не ображайся.

Я встала так різко, що стілець ледь не перекинувся. Почала нервово складати речі в рюкзак. 

— Пізно. 

— Ясю, зачекай! — він перехопив мою руку, і по шкірі пробіг розряд струму. — Я ж не зі зла. Я бачив, що ти можеш бути іншою. Більш впевненою. 

— Ще скажи — «твоєю особистою вболівальницею», — я відчула, як на очі навертаються сльози образи, але водночас мені стало нестерпно смішно. 

— А чому б і ні?

Я зупинилася. Подивилася на нього — впевненого, красивого, того, хто завжди отримує все, що хоче. І раптом вирішила: якщо він хоче експериментів, він їх отримає. Я підійшла впритул. Нахилилася так низько, що відчула запах його парфуму та кави. Наші губи були за міліметр одна від одної. 

— А це ти передбачав у своєму плані? — прошепотіла я і торкнулася його губ своїми.

Поцілунок був коротким, але він перевернув усе всередині. Коли я відсторонилася, Павло виглядав приголомшеним. 

— Ти стала зовсім іншою, — прошепотів він. — І так... цей поцілунок був у плані, але трохи пізніше.

Я зухвало всміхнулася. 

— Ну що ж, Павле. Зараз «нова Я» подзвонить Тимуру й піде на побачення. Щоб ти встиг подумати над своєю поведінкою і зрозумів: твій експеримент провалений.

Я потягнулася до телефону, але він миттєво перехопив мою руку. 

— Не треба. Я все зрозумів. 

— І який висновок? 

— Що мені вдалося тебе змінити, — він не відпускав руку, а навпаки — злегка потягнув на себе. Я не втрималася і опинилася на його колінах. 

— Неправильно, — я намагалася чинити опір, але тепло його тіла діяло на мене як магніт. 

— А який тоді правильний? — він обійняв мене за талію, притискаючи до себе. 

— Правильний висновок: я не експеримент. Я жива людина. 

— Тоді мій експеримент вдався на всі сто відсотків, — прошепотів він, піднімаючи голову.

Наші губи знову були за мить від поцілунку, і цього разу я вже не збиралася відсторонюватися.