10 глава "Наш маленький світ"

Павло.

Я до останнього не вірив, що Яся справді вийде на той мат. Але коли вона приземлилася в центрі зали, розкинувши руки, як впала зірка, я зрозумів — це парі було найкращою ідеєю в моєму житті. Вона почала змінюватися. Тепер дівчата з команди вболівальниць знали про нашу угоду, і, здається, Яся отримала не просто команду, а справжню групу підтримки.

Але ніч у бібліотеці... це було щось зовсім інше. Коли вона обійняла мене, весь вантаж очікувань — батька, тренера, Марти — просто розчинився. Я вперше за довгі роки відчув такий спокій, що навіть не помітив, як заснув, відчуваючи її дихання поруч.

Ранок увірвався в наш кокон різким голосом бібліотекарки: 

— Доброго ранку! Ви що тут робите?

Я розплющив очі. Яся вже не спала. Вона дивилася на жінку з таким розгубленим виглядом, що мені стало її шкода. 

— Ми не встигли вийти до закриття, — спокійно відповів я, підводячись і розправляючи затерплі плечі. — Шукали вихід, але все було заблоковано. Довелося заночувати тут.

Бібліотекарка лише зітхнула: 

— Тепер перевірятиму зали ретельніше... Збирайтеся вже.

***

На вулиці нас зустрів крижаний вітер. Після теплої бібліотеки він пробирав до кісток. Я помітив, як Яся здригнулася всім тілом. 

— Після приміщення тут просто арктичний холод, — прошепотіла вона. 

— Пропоную угоду: заходимо в кав’ярню прямо зараз. П’ємо каву, їмо щось гаряче, а вже потім думаємо, як дістатися до гуртожитку. Бо я особисто не зроблю і кроку до метро без дози кофеїну. 

— Із задоволенням, — ледь чутно відповіла вона, ховаючи ніс у шарф.

Ми зайшли в невелику кав’ярню в тій самій будівлі. Пахло свіжою випічкою та обсмаженими зернами. Продавчиня якраз виставляла на прилавок гарячі пиріжки. Я замовив за нас обох — Яся виглядала занадто сонною, щоб вибирати.

Поки ми гріли руки об паперові стаканчики, мені в голову прийшла ідея. Божевільна, але логічна. 

— Знаєш, нічні пригоди в бібліотеці — це романтично, але я хочу виспатися наступного разу. У мене є пропозиція. Яся підняла на мене втомлені очі. 

— Яка? 

— Давай знімемо номер у готелі. Там і будемо працювати над проєктом. Ніяких замкнених дверей, ніякої біганини. Якщо засидимось — просто ляжемо спати в комфорті.

Вона ледь не поперхнулася кавою. 

— Ти серйозно? Павле, ми бідні студенти, які живуть на стипендію. Готель? 

Я засміявся. 

— Це нормально, Ясю. Повір, я можу собі це дозволити, і це буде краще, ніж гуртожиток, де кожні п'ять хвилин хтось заходить по сіль або просто кричить у коридорі. 

— А Марта? — вона примружила очі. 

— Марта живе нічними клубами. Їй байдуже, де я, поки я з’являюся на офіційних заходах. Ну що, згодна? 

Вона ніяково посміхнулася й стенула плечима: 

— Це божевілля. Але якщо це допоможе справі... я згодна.

***

Ми доїхали до станції «Дарниця». Навколо вирувало студентське життя — наші одногрупники поспішали на пари, Алекс пролетів повз, захоплено розмовляючи по телефону. Ніхто не звернув на нас уваги. Ми були наче в іншому вимірі.

Зайшовши до гуртожитку, ми розійшлися по кімнатах, щоб зібрати речі. Я кинув у наплічник ноутбук, змінні футболки та конспекти. Коли вийшов у коридор, Яся вже чекала. 

— Готова? 

Вона кивнула, хоча в її погляді все ще читалося питання: «На що я підписалася?»

Готель був зовсім поруч — висока скляна будівля, що виділялася на фоні старих будинків. 

— Нічого собі... — прошепотіла Яся, коли ми зайшли всередину. Поки вона розглядала розкішний хол, я забронював двомісний номер із окремими ліжками на тиждень. Дев'ятий поверх.

Коли ми відчинили двері номера, нас зустрів запах чистоти й м'яке світло. Яся завмерла на порозі. 

— Це... зовсім не схоже на гуртожиток, — прошепотіла вона, розглядаючи білосніжну постіль та панорамні вікна. Я підійшов до вікна й розсунув штори. 

— Поглянь на вид. Київ як на долоні. Вона підійшла ближче, дивлячись на місто з висоти. 

— Павле, ти можеш дозволити собі такий комфорт, але живеш у гуртожитку. Чому? 

— У гуртожитку дешевше, — я стенув плечима. — Але іноді кожному потрібен рай. Наприклад, цей рай має кавомашину, де не треба стояти в черзі.

Яся посміхнулася — вперше за цей ранок так щиро. 

— Ти пропонуєш каву? 

— Каву, спокій і роботу. Сідай, — я вказав на зручне крісло біля столу. — Зараз зігріємось і почнемо.

Я спостерігав за тим, як вона розслабляється, дивлячись на те, як я готую напій. У цьому номері не було масок. Тільки ми, ноутбуки та тиша, яку не хотілося порушувати.