9 глава "Поруч у тиші"

Яся.

Ми сиділи в бібліотеці вже другу годину. Я намагалася зосередитися на розділі про когнітивні особливості екстравертів, але відчувала на собі пильний погляд. Павло не просто дивився — він вивчав мене вже кілька хвилин, і це врешті-решт змусило мене відірватися від книги.

— Що? — я підняла голову, зустрічаючи його очі. 

— Нічого. Просто... я до останнього не вірив, що ти справді підеш у той зал. 

Я мимоволі всміхнулася. 

— Думав, я здамся, навіть не спробувавши? 

— Була така думка, — він стенув плечима, але в куточках його губ промайнула ледь помітна схвальна усмішка. — Якщо чесно, я вже уявляв, як ти тікаєш звідти під тими оцінювальними поглядами дівчат. 

— Дуже смішно, — я закотила очі, хоча всередині приємно залоскотало від його уваги. — Нічого, почекай, я тебе ще не так здивую. 

— Вже й не сумніваюсь.

Я знову опустила погляд у книгу, але не встигла прочитати жодного слова, як почула його тихий голос: 

— Знаєш, ти зовсім не така, як я собі уявляв. 

— І яка ж я? — я запитала це, хоча всередині все завмерло. Чомусь відповідь здавалася мені занадто важливою. 

— Сміливіша, — коротко кинув він. 

— Дякую за комплімент, — я намагалася перевести все в жарт. — Хоча це, мабуть, не сміливість, а просто азарт. Хочу подивитися, як ти будеш виконувати це завдання сам. 

— Але ж ти допоможеш мені, якщо я почну тонути в термінах? — він підморгнув. — Ми ж напарники. 

— Подивимось. Але я в тебе вірю. Ти довів, що вмієш не тільки голи забивати, а й головою думати.

Павло розсміявся — щиро й голосно, так, що звук відбився від високих стелажів. 

— О, дякую за визнання моїх скромних інтелектуальних здібностей! 

— Звертайся.

Ми на якийсь час занурилися в роботу. У нас вже була готова вступна частина й таблиця визначень. Ми вирішили розділити питання основної частини навпіл, щоб пришвидшити процес. Бібліотечна тиша здавалася затишною, аж поки раптом не пролунав різкий звук — «Клац!».

Світло згасло майже повністю, залишивши лише тьмяне аварійне освітлення. Я випрямилася, відчуваючи, як серце пропускає удар. 

— Щось мені це не подобається... Я підхопилася й швидким кроком рушила до виходу. Схопилася за масивну ручку, але вона навіть не поворухнулася. Павло підійшов ззаду. 

— Зачинено? — запитав він, хоча відповідь була очевидна. 

— Нас замкнули, Павле... — я розгублено подивилася на нього. В очах почали збиратися сльози. У мене вже був схожий випадок у дитинстві, і закінчився він справжнім нападом паніки. 

— Тільки не панікуй. Зараз знайдемо інший вихід.

Ми швидко схопили речі й почали прочісувати залу. Бібліотека була невеликою, але кожні двері, кожен запасний вихід виявилися заблокованими. Охорона, очевидно, просто не помітила нас у віддаленому кутку. 

— Схоже, ми тут до ранку, — констатував Павло, повертаючись до нашого столу. 

— Оптиміст... А я мріяла про тепле ліжко, — я приречено сіла навпроти нього.

Павло витягнув телефон, покрутив його в руках, але за мить відклав. Очевидно, дзвонити комусь о такій порі й пояснювати ситуацію було б ще більшим клопотом. 

— Зранку я одразу поїду в гуртожиток спати, — зітхнув він. 

— А пари? 

— Нікуди не подінуться. Тренування важливіше, а якщо я буду втомленим, то падатиму так само ефектно, як ти сьогодні на маті. Я не втрималася й засміялася. 

— Бачив все-таки? 

— Так. Особливо ту «зірку», в яку ти перетворилася при приземленні. Але якщо серйозно — ти молодець, що не здалася.

Раптом тишу розірвала вібрація. На екрані його телефона знову спалахнуло: «Марта». Павло відповів миттєво, але його голос був сухим і автоматичним: 

— Привіт... У гуртожитку вже... У клуб?... Не сьогодні. Хочу відпочити… Ага, бувай. 

Він відклав телефон і важко потер обличчя долонями. Жодного «цілую», жодної ніжності. 

— Марта... для неї вечір — це лише привід для клубу. Вона не розуміє, як можна просто хотіти спокою. Постійно тягне мене за собою. 

— А чому ти не відмовишся, якщо не хочеш? 

— Вона образиться, — він стенув плечима. — А я не маю сил на чергову сцену. 

— Я б не образилася, — тихо сказала я. — Я ж бачу, який ти виснажений.

Павло підняв на мене очі. В напівтемряві вони здавалися темними й бездонними. 

— Знаєш, ти — повна протилежність Марті. І цього мені зараз найбільше бракує. 

Я відчула, як щоки починають паленіти. Добре, що він не міг бачити цього в тіні. 

— Ніколи б не подумала, що почую таке від тебе. 

— А я не думав, що колись це скажу, — він сумно всміхнувся. — Мені не вистачає простоти. Всі чекають, що я буду сильним, буду лідером. А ніхто не питає, чи не втомився я грати цю роль. 

— А батьки? 

— Мама пишається... А батькові завжди мало. Ми виграємо матч, а він каже: «Малий розрив у голах, могли краще». Отримую 95 балів на іспиті — «Ти можеш більше». Це вічний тиск, Ясю. І від нього хочеться кричати.

Його голос здригнувся, і я побачила, як у його очах блиснули сльози, які він так старанно ховав від усього світу. Не замислюючись, я підвелася, підійшла до нього й просто обійняла. Я хотіла дати йому те, чого йому так бракувало — тиху підтримку без жодних очікувань.

Павло на мить завмер, а потім міцно обійняв мене у відповідь, притискаючись обличчям до мого плеча. 

— Дякую... — прошепотів він. — Мені це було дуже потрібно. 

Ми відсторонилися лише за кілька хвилин. Напруга зникла, залишивши по собі дивну близькість. 

— Ніколи не думав, що буду розповідати тобі все це тут, у зачиненій бібліотеці, — сказав він, дивлячись на мене з новою цікавістю. 

— Це погано? 

— Це неочікувано. Ти змусила мене вийти з власної зони комфорту, Ясю. 

— Я вийшла з неї ще тоді, коли нам дали цей проєкт... — зізналася я. — Я не знала, як спілкуватися з тобою, як реагувати на твою компанію. Це лякало. 

— А я думав, що з тобою буде нудно. Як же я помилявся... Ти для мене тепер як антистрес.