4 глава "Стороння в його світі"

Чотири дні потому.

Яся.

— Ясю! Вставай, соня! На пари запізнимось! — голос Полі розрізав тишу кімнати, як гострий ніж. Я ледве розплющила одне око. Поля металася по кімнаті, намагаючись одночасно фарбувати вії та шукати другий чобіт.

— Що вже горить? — пробурмотіла я, накриваючи голову подушкою.

— Зустріч з Алексом! Ми вирішили попрацювати над проєктом до пар, бо пізніше ні в нього, ні в мене немає вікна. А ти як? — вона нарешті взулася й накинула теплий светр.

Я трохи підвелася на лікті, спостерігаючи за її хаотичними рухами, і не втрималася від хитрої посмішки: 

— Зустріч, кажеш? Бачили ми з Павлом ваші останні перепалки з Алексом. Ти майже втратила контроль, Полю. Ви там іскрите так, що в радіусі п'яти метрів повітря стає наелектризованим.

Поліна завмерла з тушшю в руках, її щоки миттєво зрадницьки порозовіли. — Він просто нестерпний! — вигукнула вона, занадто емоційно для своєї зазвичай раціональної натури. — Його ірраціональність просто зашкалює, він постійно намагається вибити мене з колії своїми безглуздими теоріями і цим своїм... поглядом. Це деструктивно для робочого процесу!

Я лише засміялася, дивлячись, як вона намагається повернути собі серйозний вигляд. 

— Ну-ну, деструктивно... — пробурмотіла я. — А ми вчора засиділися в бібліотеці. Павло навіть про Марту вчерговий раз забув, поки вона не подзвонила й не намагалася нагадати, що він їй щось там обіцяв. Він кулею вилетів із зали.

— Не дивно. У нього зараз голова іншим забита — скоро турнір. П’ять інститутів. П’ять ігор, фінал... А він терпіти не може програвати.

Поля, як капітан черлідерок, знала про спорт усе. Вона схопила сумку й уже біля дверей кинула: 

— Збирайся, через дві години дзвоник. Побачимось в універі!

Коли вона вибігла, я знову впала на ліжко. Але тишу перервав дзвінок. Мама. Ми не спілкувалися більше місяця. 

— Привіт, доню. Зовсім про нас забула... — голос мами звучав втомлено. — Привіт. Просто завал в інституті, приходжу пізно. 

— Ти там себе не мучай тими книжками. Треба й відпочивати. Приїдеш на вихідні? Тато у відрядженні, мені сумно самій. 

— Постараюсь, мамо. Чесно.

Після розмови залишився дивний осад. Я швидко вмилася, одягла улюблену рожеву кофту та джинси, заплела тугу косу, щоб шапка не зіпсувала вигляд. Жодного макіяжу — я звикла бути справжньою.

***

На станції метро я побачила їх. Павло та Марта. Вони стояли біля колони, тримаючись за руки. Рудоволоса красуня щось шепотіла йому, а він усміхався. В якийсь момент Павло повернув голову й зустрівся зі мною поглядом. Він ледь помітно кивнув і посміхнувся, але не підійшов.

«Звісно, хто я для нього? Просто напарниця на один семестр», — промайнуло в голові.

Мій телефон знову ожив. Касандра. Моя найкраща подруга, яка щойно повернулася від батька з Америки. 

— Привіт, подруго! — пролунав її енергійний голос. 

— Сьогодні ввечері ми йдемо гуляти. Відмови не приймаються. 

— Кас, я зайнята до восьмої. Проєкт. 

Я помітила, як Павло знову глянув у мій бік. Здається, він почув про вісім годин. 

— Тоді о восьмій! Йдемо в наш клуб. Я пригощаю, — Касандра знала, як мене вмовити. 

— Добре, здаюся. 

— До зустрічі!

Приїхав поїзд. Я бачила, як Павло та Марта зайшли в сусідній вагон. Через скло дверей наші погляди знову перетнулися. Він усміхнувся — цього разу якось по-іншому, більш щиро, — і відвів погляд.

***

Семінари в інституті виявилися справжнім випробуванням. Три поспіль — це занадто навіть для мене. На одному з них Павла не було. Можливо, додаткове тренування?

Після останньої лекції до мене підбігла Поля. 

— Що робиш після вашої «бібліотечної сесії»? 

— Йду гуляти з подругою, Касандрою. Вона щойно з-за кордону приїхала. Хочеш з нами? 

Поля на мить задумалася. 

— А можна? 

— Звісно. Втрьох буде веселіше. Тільки Кас — це стихійне лихо, май на увазі.

Ми вийшли з корпусу, вдихаючи холодне повітря. Попереду був обід, невеликий перепочинок і чергова година з Павлом. Чомусь думка про вечір у бібліотеці хвилювала мене значно більше, ніж похід до нічного клубу.