3 глава "Спостереження"

Наступний день.

Вечір.

Яся.

Бібліотека дихала вечірнім спокоєм, але в нашому кутку повітря було густим від недосказаних слів. Я намагалася зосередитися на конспекті з теорії особистості, але погляд Павла, спрямований кудись убік, змусив мене відволіктися.

— Дивись на нього, — тихо промовив Павло, кивнувши в бік Алекса. — Він не просто вільний. Він зараз виглядає так, ніби щойно виграв фінал кубка, хоча Оля покинула його життя лише кілька годин тому.

Я відірвалася від зошита і простежила за його поглядом. Алекс сидів навпроти Поліни, розслаблено відкинувшись на спинку стільця. В його позі не було ні краплі того драматизму, якого зазвичай очікуєш від хлопця, який щойно розійшовся з дівчиною. Навпаки, від нього виходила якась дика, майже електрична енергія.

Мій погляд перемістився на Полю. Моя непохитна подруга, дівчина-калькулятор, зараз виглядала... дивно. Вона гарячково щось записувала, майже втикаючись носом у блокнот, а її щоки ставали дедалі яскравішими, наче хтось невидимий підкручував яскравість на моніторі.

— Поліна втрачає контроль, — прошепотіла я, і в моєму голосі почулося легке здивування. — Я ніколи не бачила її такою... беззахисною перед кимось. Вона намагається тримати дистанцію за допомогою своїх тестів, але Алекс просто ігнорує всі її кордони.

— Бо Алекс — це стихія, Ясю, — хмикнув Павло, повільно повертаючи м’яч-антистрес у руках. — Він завжди грав не за правилами. А твоя подруга — це суцільні правила. Це не просто проєкт, це зіткнення двох галактик. І, здається, Поліна ще не зрозуміла, що її «науковий метод» не має жодного шансу проти того, як Бондаренко на неї дивиться.

Я мимоволі усміхнулася. В цей момент Алекс нахилився ближче до Полі, щось прошепотівши, і вона на мить застигла. Рука з ручкою завмерла над папером. Вона виглядала як комп'ютер, який зустрів критичну помилку і пішов на перезавантаження.

— Тобі не здається, що вони ідеально підходять одне одному? — запитала я, дивлячись на Павла. — Вона дає йому структуру, якої йому бракує, а він... він змушує її відчувати щось справжнє, поза межами підручників.

Павло замовк. Його погляд на мить пом'якшав, втративши ту спортивну гостроту, до якої я звикла. Він подивився на мене — на мою косу, на те, як я затисла ручку між пальцями, — і я раптом відчула, як між нами натягується той самий невидимий ланцюг.

— Мабуть, ти права, — відповів він серйозно, і його голос став глибшим. — Іноді треба, щоб хтось прийшов і зламав твій ідеально впорядкований світ, щоб ти нарешті почав дихати. Як він.

Я відчула, як моє власне серце пропустило удар. Це було занадто щиро для звичайної розмови про друзів. Це було про нас.

Ми знову повернулися до своїх книжок, але букви на сторінках стали для мене просто фоном. Я знала: те, що зараз відбувається в іншому кутку бібліотеки — це не просто робота над проєктом. Це початок великої бурі, яка не залишить нікого з нас колишнім.

— Сподіваюся, Поліна встигне записати результати, перш ніж Алекс остаточно спалить її лабораторію, — жартома додав Павло, намагаючись розрядити напругу.

Я тихо засміялася, дивлячись на іскри, що літали між нашими друзями.

 — Знаючи Поліну, вона спробує проаналізувати навіть попіл.

Павло знову подивився у сторону друзів на прищурився. І я зрозуміла, що він стовідсотково щось надумав. За кілька секунд Павло підсунув до мене чистий аркуш паперу й швидко накреслив дві колонки.

— Дивись, Ясю, — він знову кивнув у бік Алекса, який у цей момент намагався «вкрасти» в Поліни гумку, поки вона відвернулася. — Тетяна Вадимівна вимагає від нас дослідження на тему «Динаміка взаємодії екстравертів та інтровертів у стресових умовах». А тепер скажи мені, де ми знайдемо кращий приклад «стресу», ніж Бондаренко, який намагається зламати код Соколовської?

Я глянула на них. Алекс був уособленням хаосу, чистої енергії, що не визнає меж. Поліна — застебнута на всі ґудзики логіка, яка намагається втиснути всесвіт у формулу.

—  Вони нас приб’ють, якщо дізнаються, чи коли дізнаються.

—  Це я візьму на себе, —  спокійно сказав та усміхнувся, —  дивись, —  продовжив Павло. — У нас є суб’єкт А (Алекс): Гіпер-екстраверт. Рівень соціальної активності: зашкалює. Стратегія: штурм і дестабілізація. І суб’єкт П (Поліна): Глибокий інтроверт. Рівень захисту: 99%. Стратегія: ізоляція та раціоналізація.

Я взяла ручку в Павла й дописала внизу сторінки:

— Якщо дистанція наближається до нуля, то коефіцієнт взаємодії прямує до нескінченності, — прошепотіла я, відчуваючи азарт дослідника. — Павле, це ж ідеально. Тетяна Вадимівна буде в захваті від такого «польового спостереження». Вона ж обожнює нестандартні підходи.

— Тільки треба себе вести якось… невимушено, бо якщо ми будемо дивитися на них не як на друзів, а як на піддослідних, то…

—  Нам не жити, —  закінчила його фразу і ми тихо засміялись. А наші друзі так і не звернули на нас уваги.

— Тож наше завдання: 

Завдання 1: Визначити точку зламу інтровертного бар'єру Поліни.

Завдання 2: Дослідити вплив «емоційного вибуху» Алекса на стабільність академічної системи.

Завдання 3: Вижити й здати звіт Тетяні Вадимівні до кінця семестру.

Я знову подивилася на друзів. Алекс нарешті дотягнувся до руки Поліни, нібито щоб допомогти їй з графіком, і я побачила, як у неї з рук ледь не випав олівець.

— Записуй, — швидко шепнула я Павлу. — «Час: 19:42. Перший фізичний контакт. Реакція суб'єкта П: різка вазомоторна реакція (почервоніння), дихання прискорене. Суб'єкт А демонструє переможну мікро міміку».

Павло коротко засміявся, заносячи дані в блокнот. 

Наша спільна робота вийшла на новий рівень і спільну дослідницьку таємницю. Чого насправді я зовсім не очікувала.