2 глава "Між шумом і тишею"

Павло.

Мій день зазвичай розписаний за чужим сценарієм: тренування, пари, чергова вечірка, на якій я маю бути “зіркою”, і Марта. Обов’язково Марта. Сьогоднішній ранок не був винятком — збирання речей для футболу, обіцянка зустрітися біля клубу ввечері та лекції, на яких я зазвичай просто відбуваю час.

Але перша пара вибила мене з колії. Психологія. Тетяна Вадимівна вирішила пограти в долю й поставила мене в пару з Ясею Стеценко. “Тихоня” — так її кличуть у нашому колі. Спочатку я розлютився. Я звик до динаміки, до людей, які ловлять кожне моє слово, а тут — дівчина, яка наче намагається розчинитися в повітрі. Проте, спостерігаючи за нею протягом пари, я раптом зловив себе на думці: а що за цим “коконом”? Це стало викликом.

Потім була бібліотека. Я очікував нудьги, але Яся виявилася напрочуд зібраною. Вона знала, куди йти і що шукати. Нам було... легко? Поки не задзвонив телефон.

***

Таксі мчало містом, а я дивився у вікно й думав про Марту. Ми разом три роки. Батьки — партнери по бізнесу, спільні заходи, однакові інтереси (як мені здавалося раніше). Але останнім часом я дедалі частіше відчуваю між нами глуху стіну. Ми — ідеальна пара для фото в Instagram, але порожнеча всередині стає дедалі відчутнішою.

Біля нічного клубу вже чекала компанія. Марта в короткій сукні, Алекс зі своєю Олею. 

— Ну, нарешті! — Марта швидко поцілувала мене в губи, обдавши ароматом дорогих парфумів. — Ми вже зачекалися. 

— Заходьмо, ніч не чекає! — вигукнула Оля.

Всередині клуб зустрів нас задухою, сумішшю запахів алкоголю, диму та гуркотом басів, від яких вібрувало в грудях. Ми замовили коктейлі біля бару. 

— Як день? Щось цікаве було? — запитала Оля, перекрикуючи музику. Ми з Алексом переглянулися. 

— Та нічого особливого, — кинув я. Не хотілося розповідати їм про завдання, про бібліотеку... про Ясю. Хотілося залишити цей маленький острівець спокою лише для себе. 

— Стоп, — Марта примружилася, дивлячись на мене. — Коли ти так кажеш, це означає, що щось точно сталося. Я кивнув Алексу, даючи знак “рятуй”. 

— Та психологія, — ліниво протягнув він. — Нас розбили по парах для проєкту. Я з Поліною, а Павло — з Ясею. 

— Сподіваюся, ви не почнете ревнувати до бібліотечного пилу? — пожартував я. Марта лише посміхнулася, міцно стиснувши мою руку. 

— Ходімо танцювати.

На танцмайданчику вона рухалася впевнено й красиво. Я намагався підлаштуватися під ритм, але думки були далеко. В якийсь момент мені так сильно захотілося тиші. Просто вийти звідси, поїхати в гуртожиток і нарешті зняти цю маску “вічного екстраверта”.

Перед очима раптом постала Яся. Я уявив її в затишній кімнаті з книжкою. Жодної гри, жодного галасу. Тільки вона і її справжність. Та ніякова посмішка, коли я назвав її тихонею, зачепила мене сильніше, ніж усі танці Марти разом узяті.

— Про що ти думаєш?! — вигукнула Марта мені у вухо. 

— Втомився, — чесно відповів я. — Хочу відпочити. 

— А як же я? — вона розчаровано надула губки. 

— Я завезу тебе додому, — сказав я серйозно. 

— Але я хочу ще танцювати! 

— Добре, ще п’ять хвилин, — здався я, хоча всередині все протестувало.

Ці п’ять хвилин тягнулися вічність. Зрештою, ми повернулися до бару, де Алекс і Оля вже були зайняті одне одним. 

— Слухайте, ми їдемо, — сказав я. 

— Що, вже? Ніч тільки почалася! — Алекс відірвався від Олі. 

— Марта може лишитися, якщо хоче. Я просто з ніг валюся. 

Марта трохи образилася, але Алекс пообіцяв завезти її пізніше. Я видихнув. Нарешті.

***

Вулиця зустріла мене рятівною прохолодою. Повітря було чистим і свіжим, а тиша після клубу здавалася справжнім блаженством.

В гуртожиток я повернувся близько одинадцятої. Порожні коридори, тьмяне світло ламп. Проходячи повз кімнату Ясі, я мимоволі сповільнив крок. Під дверима виднілася смужка світла. “Ще не спить”, — подумав я з усмішкою.

Раптом замок клацнув, і двері відчинилися. Я завмер. На порозі стояла Яся. На ній була чорна шовкова піжама: коротка майка на тонких бретельках і шортики. Вона виглядала такою тендітною і... зовсім іншою, ніж в інституті. 

— Привіт... — тихо промовила вона, явно не очікуючи побачити мене тут. 

— Ще не спиш? — це було єдине, що я зміг вичавити з себе. В грудях щось дивно здригнулося. 

— Читала конспекти. Нашу тему. 

— Все ще працюєш? — я відчув легкий укол совісті, згадуючи клуб. 

— Вже ні. Тільки закінчила. Завтра ж зустрінемось? 

— Так, — я знову посміхнувся. — Як домовлялися, о шостій. 

— Домовилися, — вона ніяково посміхнулася у відповідь, зачинила двері й пройшла повз мене до кінця коридору.

Я стояв і дивився їй услід, намагаючись зрозуміти, чому серце калатає так, ніби я щойно пробіг марафон. Вона зачепила мене. Не своєю зовнішністю чи популярністю, а чимось значно глибшим. І я поняття не мав, що з цим робити, але одне знав точно: цей семестр буде значно цікавішим, ніж я планував.