1 глава "Перша зустріч у бібліотеці"

Яся.

Пара добігала кінця. В аудиторії панував той особливий гул, коли всі вже подумки за порогом, але викладачка продовжувала диктувати. Я сиділа на останній парті, старанно занотовуючи кожне слово, хоча боковим зором раз у раз поверталася до нього.

Павло Коваленко —  капітан футбольної команди й неофіційне “сонце” нашого інституту. Навколо нього завжди вирувало життя: друзі, гравці команди, галасливі дівчата. Він здавався центром тяжіння, до якого мені, тихій студентці з задньої парти, не було доступу.

Раптом голос Тетяни Вадимівни перекрив шум аудиторії: 

— А тепер — головне завдання. Часу у вас обмаль — лише до іспиту. Працювати будете в парах, які я визначу сама.

Вона почала зачитувати список. Моє серце чомусь пришвидшило темп. Коли в списку залишилося лише кілька прізвищ, я зрозуміла: в аудиторії нерозподіленими лишилися я, моя сусідка по гуртожитку Поліна, Павло та його найкращий друг.

— Передостання пара: Поліна та Олександр, — викладачка на секунду замовкла, поправляючи окуляри. — І остання — Ярослава та Павло.

Я завмерла. Павло на мить глянув на мене — швидкий, нечитабельний погляд — і одразу переключився на викладачку. 

— А можна робити завдання самому? — запитав він прямо. 

— Ні. Тільки в парі! — відрізала Тетяна Вадимівна. — Виняток лише один: якщо хтось серйозно захворіє або зникне безвісти. Працюйте.

Я бачила, як Павло скривився. Його незадоволення було майже відчутним фізично.

Коли пролунав дзвоник, я почала повільно складати конспекти, намагаючись не видати хвилювання. Раптом тінь впала на мій стіл. Я підняла голову. Переді мною стояв він. 

— Виходить, ми в одній упряжці, — кинув він замість привітання. 

— Я бачу, ти не в захваті, — я намагалася, щоб мій голос звучав рівно. — Якщо хочеш, я спробую поговорити з Тетяною Вадимівною. Може, вона дозволить тобі змінити партнерку.

Павло зупинився, уважно вивчаючи моє обличчя. Потім раптом усміхнувся — тією самою “фірмовою” усмішкою, від якої половина дівчат інституту забували як дихати. 

— Стоп, Ярославо. Раз ми в парі, то так тому і бути. Давай просто домовимось, де і коли. 

— Добре. Бібліотека, сьогодні після четвертої? 

— О четвертій у мене тренування, — він стенув плечима, накинувши сумку на одне плече. 

— І коли ти звільнишся? 

— О пів на шосту. 

— Тоді о шостій. Тобі вистачить пів години, щоб привести себе до ладу й дійти до бібліотеки? 

— Цілком. 

— Тоді до шостої, — я видавила слабку усмішку, застібнула наплічник і першою вийшла з аудиторії.

Наступні лекції пройшли як у тумані. Думки про майбутню зустріч заважали зосередитись. Замість того, щоб після занять піти в гуртожиток, ноги самі привели мене до футбольного поля. 

Я зупинилася біля трибун. На полі Павло якраз щось емоційно пояснював команді. Він стояв спиною, спітнілий, зосереджений і неймовірно органічний у цій стихії.

— Не знала, що ти фанатка футболу, — пролунав поруч голос Поліни. Я здригнулася. 

— Та яка я фанатка... Мені спорт взагалі не дуже до душі. 

— Тоді що ти тут робиш? 

— Не знаю, — я знизила плечима.

Саме в цей момент Павло обернувся. Його погляд зустрівся з моїм. Він здивовано підняв брови, ніби запитуючи: “Ти що, слідкуєш за мною?” Але за секунду його відволік воротар, і він відвернувся.

— Він явно не очікував тебе тут побачити, — зауважила Поля, усміхаючись. 

— Це точно. Ми сьогодні ще зустрічаємось у бібліотеці. 

— Ого, вже почали готуватись? — подруга кивнула в бік поля, де тренувався Алекс, її партнер по проєкту. — А мій “напарник” навіть “привіт” не сказав. Чекаю, поки він закінчить бігати, щоб хоч якось нагадати про існування дедлайнів. 

— Розумію. Ну, я піду, треба підготувати матеріали.

Я востаннє глянула на поле. Павло якраз зробив стрімкий ривок і забив гол у дев’ятку.

***

Рівно о шостій я вже сиділа в бібліотеці. Тут панував спокій: знайомий запах старої паперу, пилу та легкий аромат кави від столу бібліотекарки. Я обрала місце біля вікна, хоча зал був майже порожнім. Розклала підручники, відкрила ноутбук.

— Я тут. Як і обіцяв, — почула я над головою. Павло виглядав свіжим після душу, пахнув чимось цитрусовим і впевнено сів навпроти. 

— Пунктуальність — це чудово. 

— Яка у нас тема? 

— Дослідження інтровертів та екстравертів.

Павло коротко засміявся. 

— Прямо в ціль. 

— Що ти маєш на увазі? — я не розуміючи поглянула на нього. 

— Інтроверт — це про тебе. А екстраверт — про мене. 

— Ну, так, — я ніяково посміхнулася. — Важко знайти когось більш екстравертного, ніж ти. 

— Скажімо так: я — вимушений екстраверт, — кинув він і одразу перевів тему, не давши мені вхопитися за цю дивну фразу. — Що у нас по матеріалах?

Ми занурилися в роботу. Павло виявився не таким легковажним, як я думала — він швидко схоплював суть і влучно коментував тези з книг. 

— Думаю, варто почати з визначень, — запропонувала я. 

— Ага. Можна написати так: “Інтроверт — це Ярослава Стеценко. Екстраверт — Павло Коваленко”. 

— Дуже дотепно, — хмикнула я. 

— Але ж це правда. Ти — справжня тихоня. У моєму колі тебе тільки так і називають. Ти завжди наче в коконі, закрита від усіх. 

— Не всім же бути такими гучними, як ти, — мовила я.

Він не відповів, лише загадково посміхнувся. Ми продовжили порівнювати психотипи, аж раптом тишу розірвав вібродзвінок. На екрані його смартфона висвітилося ім’я “Марта”.

Марта. Його дівчина. Рудоволоса красуня з факультету дизайну, яка завжди виглядала так, ніби зійшла з обкладинки журналу.

Павло відповів миттєво. 

— Привіт... А, точно. Пробач, забув... Припини, я вже виходжу.

Він поклав слухавку і з винуватим виглядом подивився на мене.