Еллі
Річ була в тім, що я щось відчувала спиною. Щось тверде й палко-гаряче.
Я, намагаючись не дихати, повільно розплющила очі. Мене навскіс обіймала важка чоловіча рука. Голова ж, як виявилося, дуже зручно влаштувалася на чужих грудях, розсипавши по них моє дурнувате руде волосся, а ніс уперся кудись у район ключиці Грема Ворда. Мільярдера, спадкоємця Вордів – тих самих, які по всьому Нью-Йорку мають свої хмарочоси.
Мій мозок заволав сиреною. Я мала би відштовхнути його тієї ж секунди, відштовхнути чоловіка, якому була винна триста сімдесят тисяч доларів і який міг розчавити моє життя одним телефонним дзвінком до своїх юристів. Але замість цього я на якусь жалюгідну, ганебну мить завмерла.
Грем був таким… теплим. Від його шкіри ледь вловимо пахло чимось терпким, а його пальці... вони не просто лежали на мені, вони ніби притискали до себе. Наче спеціально.
Я різко кліпнула, вириваючись із цього марення, і, раптово повною мірою усвідомивши всю свою беззахисність перед ним, панічно смикнулася. Грем розтиснув руки. Я стрімко відсунулася на самий край ліжка, схопила ковдру й натягнула її аж до підборіддя. Серце калатало десь у горлі.
Я, мабуть, виглядала як спіймана на гарячому злодійка.
– Ти… ти це все спеціально? – прошепотіла я. Від сорому та внутрішньої напруги мій голос зірвався. – Ти спеціально мене обіймав, щоб… щоб…
– Щоб що, Еллі? – Грем ліниво повернув голову.
Він дивився на мене так знуджено й байдуже, ніби я була якоюсь дрібною, не надто цікавою комахою. Цей погляд знову нагадав мені про прірву між нами.
– Ти справді думаєш, що мені більше нічого робити, окрім як вигадувати плани з обіймами «вокзальних волоцюг»? – протягнув він.
«Вокзальних волоцюг», – ці слова вдарили під дих. Вони жорстоко зірвали пластир із моєї головної проблеми: я справді була ніким у його світі, і моя доля цілком залежала від його настрою.
Увесь мій сором випарувався, поступившись місцем чистій люті – моєму єдиному способу захиститися від страху перед ним. Я наїжачилася, стиснула зуби й гордо витягнула підборіддя, міцніше вчепившись у ковдру.
– Я не вокзальна волоцюга! – гаркнула я на всю кімнату, хоча кричати на власного кредитора було відвертим самогубством. – Якщо в мене тридцять вісім баксів і ти знайшов мене на стоянці з валізою, це ще не означає абсолютно ні-чо-го! Ясно тобі?!
– Серйозно? – він ліниво підвівся й сів на ліжку. – Нічого не означає?
Я відкрила рота, щоб видати якусь уїдливу відповідь. Потім закрила. Потім знову відкрила, поспіхом підбираючи слова, але мій словниковий запас раптом зник.
Бо він сів. Без сорочки.
Навіть зі своїм мінусовим зором я розгледіла рельєф його плечей та преса. Мій погляд ковзнув по його торсу, і в животі щось стиснулося. Я подумки вилаяла себе останніми словами й різко смикнула погляд угору, змушуючи себе дивитися лише в його холодні очі.
– Ти... ти просто... – я роздратовано махнула рукою, так і не придумавши, як його обізвати. – Чому ти взагалі такий? Чому ти такий... безсовісний?
Грем спокійно підвівся з ліжка.
– Я такий, тому що я можу собі це дозволити.
Ворд підійшов до якоїсь валізи на підлозі та почав порпатися в ній, шукаючи сорочку.
– І тому, що мені подобається бути таким.
Я завмерла, усвідомивши тільки зараз, що в кімнаті з’явилася чужа річ.
– А... звідки ця валіза? – я кліпнула двічі.
Її ж учора не було.
– Десь між третьою і четвертою твоєю спробою звалитися з ліжка мені спало на думку написати дворецькому й попросити його принести мої речі. Потім я обійняв тебе, не давши тобі вчетверте бахнутися на підлогу, і вирішив залишити як є. Дворецький зайшов і, побачивши нас в обіймах, трохи почервонів, але...
Мої очі округлилися від жаху. Дворецький бачив, як я сплю на ньому?! Боже, який сором.
– Ах ти ж! Використав моє сонне тіло у своїх особистих інтересах?! – обурено вигукнула я.
Грем обернувся до мене, незворушно притримуючи сорочку в руках.
– «Дякую, що не дав мені впасти». Нема за що, Еллі.
Я сиділа на краю ліжка, згорнута в клубочок, і мовчала. Уся моя злість раптом кудись зникла, залишивши по собі якесь незрозуміле тривожне тепло. Він не знущався. Ця страшна, безжальна людина, якої я потайки побоювалася, справді ловила мене всю ніч, щоб я не забилася об підлогу. Від цієї думки в грудях затріпотіло дурне відчуття, з яким я не знала, що робити.
– Слухай, – він зробив крок до мене, ставши абсолютно серйозним. – Сьогодні буде важкий день. Репетиція весілля закінчилася, але нас чекає основна церемонія. Твоє завдання тут одне – зробити все, що в твоїх силах, щоб до мене не підходили незаміжні родички батькових партнерів.
Я витріщилася на нього. Захищати його від... жінок?
– Такий великий, а розрулити ситуацію з жінками не може, – я з викликом зиркнула на нього. – Ви подивіться на нього.
– Не зрозумів? – Грем загрозливо підняв брову. Цей суворий жест знову нагадав мені про те, з ким я говорю, але відступати було пізно.
– Та от і я не зрозуміла, як ти дожив до своїх років, – пробурмотіла я собі на лихо.
Він неспішно рушив до ліжка. Я сиділа, задерши голову, і стежила, як він наближається.
– Я чудово вмію відшивати, руда, – тихо вимовив він, схилившись до мого обличчя й змушуючи моє дихання завмерти. – Але ти винна мені триста сімдесят тисяч за понівечений «Астон Мартін». І мені набагато цікавіше спостерігати, як ти відпрацьовуватимеш цей борг, граючи роль моєї супутниці. Якщо провалишся або ж надумаєш утекти...
Я ковтнула.
А раптом у його довбешку влізе скажена думка, і він вирішить стягнути борг зовсім іншим способом? Що чекало на мене, знали тільки його маразм і противний характер.
#200 в Любовні романи
#94 в Сучасний любовний роман
#16 в Романтична комедія
від ненависті до кохання, максимумхімії, мільярдер спадкоємець
Відредаговано: 17.11.2026