Розділ 18.1

Грем

Дежавю. Вона знову вмостилася на цьому клятому промисловому холодильнику, безтурботно бовтала босими ногами та жувала, а я знову витріщався на неї, мов останній ідіот.

Чорт забирай, чому мені так подобається спостерігати за тим, як вона їсть? Може, я справді хворий? Збоченець якийсь? Я сердився на самого себе за ці нові, геть нелогічні реакції. Мене ніколи не цікавило, як жінки поглинають їжу. Зазвичай мене дратував сам факт, що хтось наповнює мій особистий простір зайвими запахами. Але зараз я буквально завис на тому, як вона відкушує запечене м'ясо.

– Греме, – почала вона з повним ротом, кумедно прицмокуючи.

– Що?

– От ти мені поясни, – вона проковтнула шматок і помахала в мій бік виделкою. – Навіщо ти так відверто бісиш власну сім'ю?

– Яка тобі різниця? Я ж просто псих, – сухо відбив я її ж недавнім аргументом.

Вона завмерла на мить, кліпнула, осмислюючи відповідь, а потім продовжила, наче й не було нічого:

– Ні, я справді не розумію логіки. Навіть у психів вона має бути. От ти ж не думаєш, що поява невідповідної дівчини може змінити думку батьків про те, хто має бути на моєму місці?

– Не думаю.

– Тоді до чого весь цей цирк? Якщо ти не хочеш одружуватися з кимось із їхнього списку, міг би просто відкрити рота й сказати: «Не хочу». Крапка. Може, ще й заявити це перед папараці, щоб закріпити ефект. Хто тебе змусить після цього?

Я примружився. А чи не ті ж промови вона сьогодні виголошувала Селії, коли нишком пробралася до неї в кімнату?

– Еллі, ти не зрозумієш. Ти виросла в зовсім інших умовах.

– Це в яких ще? – вона знову перестала жувати, невдоволено насупивши руді брови.

– У вільних.

Її брови злетіли до самої лінії росту волосся. Вона мало не поперхнулася.

– Ти так думаєш? – запитала вона з таким щирим шоком.

– А хіба ні?

– Ну, якщо вважати, що працювати з п'ятнадцяти років, аби було за що жити, – це свобода, то так, ти маєш рацію. Свободи – хоч греблю гати.

Я замовк. Мозок миттєво підкинув яскраві картинки: ця й без того дрібна, тендітна дівчинка, коли була ще молодшою та вразливішою, миє столи чи розносить таці в місцях, де таких, як вона, сприймають тільки як обслугу. Знаючи, який контингент зазвичай зависає в дешевих придорожніх закладах, я відчув, як мої щелепи міцно зчепилися.

– Де ти працювала? – мій голос прозвучав на тон нижче, ніж я планував.

– У придорожньому кафе, на трасі.

Мої найгірші припущення виявилися правдою.

Вона раптом густо почервоніла, явно витягнувши з пам'яті епізод, який воліла б поховати назавжди. Знову насупилася, ховаючи за цим жестом власну вразливість.

– До тебе чіплялися? – запитав я, без зайвого милосердя одразу переходячи до суті.

Еллі закашлялася, прикривши рот долонею.

– Чого ти взагалі таке питаєш? – Тепер вона зосереджено розколупувала пластиковою виделкою залишки гарніру.

– Чіплялися, – констатував я.

Десь глибоко під ребрами почала розгортатися темна, холодна лють.

– Та це сто років тому було, нічого в нього не вийшло, – руда нервово махнула рукою, намагаючись звести все до жарту, але я чітко бачив, як напружилися її плечі. – Я йому... коліном між ніг заїхала. Щоправда, він мене того ж дня звільнив, але я б і сама туди більше не повернулася.

Я дивився на неї, відчуваючи, як пульс важкими ударами б'є у скроні.

– Назва.

– Що? – не зрозуміла вона, розгублено піднявши голову.

– Назва того кафе.

– Навіщо тобі? Там не смачно.

– Щоб випадково не заїхати.

– А, це... – вона слабко, з полегшенням усміхнулася. – Це ти правильно мислиш. «Чайка» на 57-й трасі. Трохи не доїжджаючи до Фінікса.

Я викарбував ці координати в пам'яті. «Чайка». Траса 57. Мої юристи знайдуть власника цього придорожнього гадючника ще до того, як я встигну застебнути ґудзики на вечірньому смокінгу. А завтра вранці цей виродок прокинеться з новиною, що земля під його забігайлівкою викуплена, а на нього самого чекає такий позов за домагання, від якого він не відмиється до кінця свого жалюгідного життя.

– Доїла? – запитав я, роблячи крок до холодильника.

Еллі розгублено кивнула, простягаючи мені порожню картонну коробку. Я перехопив її і недбало кинув на сусідній металевий стіл.

– Тоді злазь. Час готуватися до вінчання.

Еллі задерла голову, вдивляючись у моє обличчя своїми медовими очима. Її губи були злегка припухлими після їжі, а на щоці виднівся ледь помітний мазок від соусу. У мене мало не сіпнулася рука стерти його великим пальцем, але я змусив себе залишити долоні в кишенях. Я був напружений, як натягнутий трос.

Тому вона дивилася на мене з німим запитанням, на яке я не збирався давати жодної відповіді.

Не чекаючи, поки вона зістрибне на підлогу, я круто розвернувся і покрокував геть із підсобки. Пройшов повз кухарів, які активно брязкали сковорідками біля плит, і зупинився лише тоді, коли вийшов у прохолодний коридор. Обернувся.

Її не було.

Я зробив глибокий вдих і повільно видихнув, чекаючи на цього рудого Пітера Пена.

Секунд за п'ять вона нарешті виринула з дверей кухні. Еллі дбайливо, мов кришталеву вазу, притискала до грудей ще одну коробку.

– А це ще що таке? – я скептично вигнув брову, вказуючи на її ношу.

– Друга порція мого обіду.

– Еллі, ти не наїлася?

– Ти ж сам замовив два, от кухар і вручив мені другий бокс на виході, – вона невинно знизала плечима. – Не марнувати ж добра.

Ми рушили коридорами маєтку до її кімнати. Еллі йшла поруч, час від часу поглядаючи на свою здобич, ніби справді побоювалася, що я можу її конфіскувати.