Розділ 14

Грем

Мій погляд мимоволі опустився нижче краю її шовкової бежевої сукні, і я лише зараз помітив, що вона стоїть на холодному мармурі абсолютно боса.

Я вказав рукою на її босі ступні, і моя усмішка стала ще ширшою. 

– Секретна шпигунська місія вимагала повної безшумності?

Еллі миттєво підняла одну ногу, кумедно підібгавши пальці, ніби тільки зараз усвідомила, що стоїть на холодній підлозі. 

– Я не можу весь день ходити в цих туфлях, – буркнула вона, намагаючись зберегти серйозний вигляд.

– Чому кеди не взула?

– Під цю сукню? – вона підсмикнула поділ.

– Ну так, босоніж буде красивіше. Не подумав.

– Щоб вижити у вашому домі, доводиться чимось жертвувати. 

– Знову ходила до Селії? – я безпомилково прочитав її маршрут. – І що цього разу? Запропонувала їй спалити цей маєток до біса? Чи запропонувала план викрадення гелікоптера з даху?

– Ми просто розмовляли, – вона гордо задерла підборіддя, ігноруючи мій сарказм, а потім безпорадно озирнулася на порожній коридор. Жодного слуги, який міг би вивести її з цього лабіринту, поблизу не було. 

– Ти… не підкажеш вихід туди, де ми… – вона запнулася, і її щоки залив рум’янець, – де я сплю? 

Я тихо хмикнув. 

– Ходімо вже, Катастрофо. Проведу.

Я розвернувся і неквапливо рушив уперед. Еллі слухняно пошльопала босими ногами слідом за мною. Тихий шурхіт її ходи по каменю чомусь бив мені просто під ребра. Ритмічно й дратівливо. 

Слухаючи звуки її кроків, я раптом зловив себе на зовсім божевільній думці. Мені захотілося просто розвернутися, підхопити її на руки та понести, щоб вона не морозила свої дрібні ноги на цьому клятому мармурі. Я навіть уявив її реакцію: як вона обуриться, як почне вириватися, як знову почервоніють її щоки, але вже від злості та збентеження. Це бажання було таким гострим, що я справді сповільнив крок і вже переніс вагу на одну ногу, збираючись обернутися та...

Але тут із-за рогу виринув мій батько.

Він ішов просто на нас. Уся та легкість, уся та ідіотська, тепла радість, яку Еллі примудрялася генерувати однією своєю присутністю, миттєво щезли. Розбилася об токсичну реальність моєї родини. 

Я машинально випростав спину, натягуючи на обличчя свою звичну, непробивну броню байдужості. Батько порівнявся з нами. Він пройшов повз, дивлячись прямо перед собою, не сказавши жодного слова. Навіть не кивнув. Містер Ворд просто проігнорував нас, ніби ми були порожнім місцем. Ми з Еллі також не випустили й пари з вуст.

Коли Річард остаточно зник з поля зору, я скосив погляд на Еллі, очікуючи побачити на її обличчі напругу або страх, але вона... Вона йшла, задерши голову, і з маніакальною цікавістю розглядала картини на стінах. Весь цей коридор був присвячений класичним пейзажам. Еллі кумедно мружилася, проходячи повз кожне полотно, і дивилася на них так зосереджено, ніби намагалася за ті кілька секунд, що ми йшли повз, ввібрати в себе все полотно цілком, до останнього мазка.

Залишки напруги від зустрічі з батьком випарувалися, не витримавши зіткнення з цією безпосередністю.

– Ти завантажуєш їх на жорсткий диск?

– Що? – вона неохоче виринула зі свого трансу й незмигним, трохи розфокусованим поглядом витріщилася на мене. 

– Кажу, у тебе такий вигляд, ніби ти своїм примруженим поглядом зберігаєш шедеври прямісінько в мозок.

Замість відповіді Еллі лише голосно цокнула язиком, закотила очі й зневажливо смикнула підборіддям, повертаючись до «експозиції».

– Чи ти знову забула одягнути лінзи? – продовжив я, вже не маючи сил ховати усмішку. 

– Ти колись перестанеш знущатися? – вона різко розвернулася і знову примружилася, але тепер під прицілом її невдоволеного погляду став я. – Я просто вивчаю мистецтво. Світлотінь, кольорокорекція, композиція... 

– Тобто, я – теж мистецтво? – простягнув я з лінивою хрипотою, розвертаючись до неї всім корпусом.

Еллі вирячила очі від такого нахабства та майже зупинилася.

– З чого ти взяв?! – пирхнула вона, закидаючи голову, аби зустрітися зі мною поглядом.

Я зробив неквапливий крок назустріч і, нахилившись трохи ближче до її обличчя, тихо відповів:

– Ти просто так само зараз мружилась і розглядала мене.

– Ще чого! – її маленький кулак врізався мені в груди.

Удар вийшов якийсь зовсім невпевнений. Потім Еллі поклала обидві руки мені на плечі й спробувала розвернути, але знову ж таки – якось упівсили.

– Йди, чого завмер? – пробурмотіла вона, квапливо ховаючи погляд. Її щоки заливав зрадницький рум’янець, а звична буркотливість зараз звучала як дуже погано зіграна роль. – Обіцяв провести, то проводь. Стоїш тут як експонат.

Я ковзнув поглядом по її палаючому обличчю, розкуйовджених рудих кучерях і вперто стиснутих губах. І раптом чітко зрозумів, що більше не хочу та не буду опиратися тому божевільному імпульсу, який батько перервав кілька хвилин тому. 

Один стрімкий крок, і мої руки вже міцно обхопили її талію та підхопили під коліна. За мить я легко відірвав її від мармурової підлоги, зручно влаштувавши на руках. Еллі зойкнула та інстинктивно вчепилася у лацкани мого піджака.

– Гей! – обурено пискнула вона. – Ти що робиш?! Навіщо?!

– Підлога мокра, – абсолютно серйозно заявив я, незворушно крокуючи далі й міцніше притискаючи її до себе. Вона здавалася майже невагомою.

– Де мокро?! – вона ошелешено глянула на мене, а потім униз. – Я ж бачу, що там сухо! 

– Твій зір підводить тебе, Катастрофо, і я б йому не довіряв, – іронічно зауважив я. – Ти ж щойно переплутала мене з експонатом, тож хтозна, що тобі ще примариться. 

– Та ти!.. – задихаючись від обурення, видала вона. – Я йшла та відчувала, що підлога суха! Я чудово вмію відчувати!

Вона почала кумедно дриґати босими ногами в повітрі, намагаючись звільнитися, та я тримав її міцно. Доводилося зціплювати зуби, щоб не розреготатися з її марних спроб влаштувати бунт.