Розділ 13.1

Еллі

Я швидко висмикнула свої пальці з його широкої, гарячої долоні. 

Чому? Та тому! Буду я ще стояти і глибоко аналізувати, чому від його дотику по моїй спині пробіг табун мурашок. Нічого подібного!

Так, Грем мав рацію щодо охорони, броньованого шлагбаума і цього дурного пульта. Але я все одно на нього злилася. Якби Ворд хотів, якби в ньому була хоч крапля співчуття до майбутньої родички, він би допоміг витягти Селію з цього пекла. Він же Ворд! 

Мажор міг би наказати охороні відчинити ті кляті ворота. Але ні. Він просто стояв, засунувши руки в кишені бездоганного костюма.

Я агресивно смикнула поділ своєї бежевої сукні, збираючись видати чергову колючу фразу, проте слова так і залишилися на язиці, бо мій погляд випадково зачепився за заднє сидіння «Фіата». Там стояла невеличка рослина в горщику. Миттєво зрозумівши, що на такій спеці, під палючим сонцем, вона просто помре, я кинула погляд на Грема і рішуче полізла всередину машини.

Салон старого «Фіата» виявився оманливо глибоким. Я вперлася колінами в гарячу, потріскану від часу шкіру, потягнулася вперед. Так, я чудово усвідомлювала, яку саме картину зараз спостерігає Ворд із вулиці: половина мого тіла стирчала з дверного отвору, поділ небезпечно поповз угору, а шовк зрадницьки ковзав, щільно облягаючи кожен вигин. Але мені було абсолютно начхати. Життя нещасної квітки було важливішим за моє почуття гідності.

Намацавши вазон, я потягнула його на себе і, незграбно задкуючи, вибралася назовні.

Випросталася, розпатлана, розчервоніла від автомобільної задухи, і міцно притиснула до грудей горщик із тендітною калатеєю, чиє широке смугасте листя вже почало сумно скручуватися від спеки.

Здувши пасмо волосся з лоба, я знову подивилася на Грема. Він стояв із трохи привідкритим ротом і явно серйознішим виразом обличчя, ніж хвилину тому. 

Я ніяк не прокоментувала свої дії, лише задерла підборіддя і покрокувала геть від старого «Фіата».

Грем, тихо хмикнувши, пішов слідом, легко наздоганяючи мене своїм розмашистим кроком.

– Куди ми йдемо? – грізно запитала я, дивлячись лише прямо перед собою.

– До кімнати, – спокійно й незворушно відповів Ворд.

– Навіщо? Знову переодягатися? – я саркастично пирхнула. 

– Так.

– Вам, багатіям, взагалі більше нічим зайнятися? 

– Сьогодні весілля, Еллі, – в його голосі знову з’явилися ті самі лукаво-поблажливі нотки, від яких мені страшенно захотілося його стукнути. – Ми будемо переодягатися ще двічі.

– Навіщо?! – я з жахом витріщилася на нього і різко зупинилася посеред доріжки.

Грем теж зупинився. Він повільно перевів на мене свій холодно-веселий погляд і нахилив голову набік.

– Ну, зазвичай за нашим протоколом ми переодягаємося двічі, – почав він терпляче пояснювати, ніби це була найочевидніша річ у Всесвіті. – Перша половина дня вимагає світлих, коктейльних тонів. Потім друга половина – суворих вечірніх вбрань. А зараз ми йдемо на весілля, тому…

– Який жах! – я безцеремонно перебила його і пішла далі, абсолютно не бажаючи слухати продовження цієї лекції з вищого снобізму. – Ви зовсім з глузду з’їхали! Нормальні люди вдягають одне вбрання в день і радіють йому!

Грем стиха розсміявся за моєю спиною, його кроки знову зазвучали зовсім поруч.

Ми відмотали, напевно, цілий кілометр цими бездоганними садами. Мої туфлі пару разів провалювалися тонким підбором то в якусь декоративну решітку зливу, то в м’яку землю газону, то в ідеально вимитий гравій. Але ловити мене цього разу було не потрібно. Я відчайдушно махала то однією вільною рукою, то другою, як вітряк, і гордо вирівнювалася сама, не збавляючи темпу.

Грем відчинив переді мною двері, і я швидко зайшла до своєї кімнати-палацу. 

– Ти ж… підеш переодягатися до себе, чи як? – запитала я, ставлячи нещасну рослину на стіл.

І відразу ж відчула, як щось у животі починає повільно згортатися вузлом від дивного страху. Якогось зовсім нового, незрозумілого і... трохи солодкого. Зовсім ледь-ледь.

– Піду, – відповів він абсолютно спокійно, залишаючись стояти в коридорі. – Просто провів тебе. Щоб переконатися, що ти дорогою не викрала ще когось із персоналу.

– Ясно. Дякую, – пробурмотіла я, ховаючи очі.

Ворд сперся плечем об одвірок і ледь помітно примружився, уважно вивчаючи моє обличчя. Його губи вигнулися в хитрій напівусмішці.

– Оскільки за сніданком, коли моя мати зачитувала розклад, ти її абсолютно не слухала... – ліниво протягнув Грем, – ...бо, судячи з твого тодішнього зосередженого вигляду, саме тієї миті розробляла детальний план викрадення Селії і подумки прокладала маршрут до мексиканського кордону...

Я обурено відкрила рота, щоб заперечити, але Грем підняв палець, зупиняючи мене.

– У тебе є дві вільні години. Можеш відпочити, прийняти ще один душ, якщо забажаєш. А потім – офіційна зустріч гостей біля головного входу.

– Ще гостей?! – я витріщилася на нього з непідробним жахом.

– Так. Приїдуть ті, кого не було вчора на репетиційній вечері. Ще близько сотні людей.

– Боже... – прошепотіла я, прикривши очі рукою.

Грем знову усміхнувся.

– Там буде багато дівчат, які претендують на мою руку, Катастрофо. Тож роботи в тебе буде багато. Я зайду за тобою.

Моє обличчя саме скривилося, поки мій погляд пропікав його кучеряву потилицю. 

Грем плавно зачинив двері, і я залишилася сама. Підійшла до пересувної вішалки, на якій висіли розкішні вечірні сукні, але мені навіть не хотілося на них дивитися. Від нервів я почала боляче кусати губу. Перед очима вперто стояло бліде, заплакане обличчя Селії та її приречений погляд, коли охоронці повели її назад до цього розкішного склепу.

Я хочу до неї, – промайнула вперта думка.

Рішення дозріло миттєво. Я швидко скинула незручні туфлі, і, відчинивши двері, визирнула в коридор. 

Нікого.