Розділ 11.1

Еллі

Сніданок нагадував поминки. Дорогі, пафосні поминки, де всі ненавиділи покійного, але прийшли лише заради того, щоб переконатися в його смерті й поділити спадщину.

Я сиділа на краю антикварного стільця, відчуваючи себе абсолютною самозванкою. Переді мною лежало стільки різноманітних виделок і ножів, що ними можна було б озброїти невеликий загін. Щоб не видати свого нервового тремтіння і не ляпнути якусь дурницю, я сховала руки під стіл і міцно стиснула їх у кулаки. 

Грем сів поруч. Його плече майже торкалося мого, і від цього чомусь стало трохи легше дихати. Ворд був наче мій особистий, хоч і дуже цинічний, щит.

– Сподіваюся, сьогодні обійдеться без акробатичних етюдів у багнюці? – вальяжно поцікавився Едвард, відпиваючи апельсиновий сік. Він розвалився у своєму кріслі, випромінюючи таку густу самовдоволеність, що нею можна було намазати тост замість масла. – Бо мої фотографи не повинні витрачати час на ретуш твого брудного одягу, Греме.

– Не хвилюйся, Еде, – ліниво відбив Грем, незворушно дотягуючись до круасана. – Сьогодні я буду бездоганним. Не хочу затьмарювати твій великий день. Зрештою, це єдиний день у твоєму житті, коли ти отримаєш щось без допомоги татових юристів. Хоча ні, стривай... Шлюбний контракт теж вони складали?

Едвард трохи скривився, але швидко повернув на обличчя пластикову усмішку.

– Ти завжди заздрив моїй стабільності.

Я мимоволі перевела погляд на Селію. Вона сиділа рівно і невідривно дивилася в одну точку на скатертині. Її шкіра сьогодні мала відтінок свіжого снігу, а під очима, незважаючи на шар тонального крему, вгадувалася темна тінь від недосипу чи стресу. Мені раптом стало її нестерпно шкода. Мільярди чи ні, ідеальна сукня чи ні, а виглядала ця дівчина як людина, яку ведуть на ешафот.

– Еллі, – голос місіс Ворд був солодким, як патока, але її очі залишалися двома крижинами. – Грем учора так і не розповів детально. Чим ви займаєтеся? Яка ваша професія? 

Мої кулаки під столом стиснулися ще сильніше. Почалося.

– Я... фотограф, – мій голос прозвучав на диво твердо. Розтиснула одну руку, підняла її і взяла чашку з чаєм, намагаючись не дзенькати порцеляною. – Пейзажна та репортажна зйомка. 

– Фотограф, – містер Ворд уперше за ранок відірвався від свого планшета і підняв на мене очі, які були такими ж пронизливо-блакитними, як у Грема, але без жодної краплі людяності. – Тобто ви безробітна з хобі.

Злість миттєво витіснила всю мою незручність і страх. Я вже відкрила рота, щоб сказати цьому снобу все, що думаю про його оцінку чужих життів, але саме в той момент… велика, тепла долоня Грема несподівано лягла на моє коліно під столом.

Я здригнулася, бо його довгі пальці м’яко, але впевнено стиснули мою ногу. Від дотику по моїй шкірі побігли такі шалені мурашки, що всі гнівні слова просто випарувалися з голови.

– Еллі дуже талановита, батьку, – рівним, але небезпечним тоном промовив Грем, не прибираючи руки. Більше того, його великий палець ледь відчутно погладив мою шкіру, змушуючи моє серце забитися вдвічі швидше. – Її бачення світу набагато ширше, ніж колонки цифр у твоєму звіті. І вона заробляє своїм мистецтвом достатньо, щоб не продавати своє життя за відсоток акцій.

Повисла дзвінка тиша. Річард Ворд звузив очі, але Грем витримав його погляд, навіть не кліпнувши. Молодший Ворд брехав, як дихав (особливо про мої стабільні заробітки й незалежність від чужих гаманців, враховуючи борг у триста сімдесят тисяч), але робив це так переконливо, що я сама майже повірила.

– Головне, щоб вона не фотографувала наш будинок для жовтої преси, – видав містер Ворд.

Ооох, ну і бридкий…

– Селіє, люба, ти зовсім нічого не їси. Тобі потрібні сили на вечір. Спробуй фрітату, – Едвард перевів увагу на себе.

Селія повільно, наче зламаний механізм, повернула до нього голову.

– Звісно, Едварде, – тихо, монотонно сказала вона.

Дівчина взяла срібну виделку, відламала мікроскопічний шматочок яйця, піднесла до рота, але в останню мить так і не з’їла, просто поклавши його назад на край тарілки. Я помітила, як тремтіли її пальці.

Атмосфера за столом була такою токсичною, що мені захотілося терміново вибігти назад у пустелю, до койотів і рогатих ящірок. Я скосила очі на Грема, чия рука все ще лежала на моєму коліні, і вперше подумала: як він взагалі виживав у цьому тераріумі всі свої двадцять чотири роки і не з’їхав з глузду?

Місіс Ворд акуратно промокнула куточки досконало нафарбованих губ білосніжною лляною серветкою.

– Будь-який талант потребує ограновування. Де ви навчалися, Еллі? У вашому віці – вам же трохи більше двадцяти, так? – дівчата з пристойних сімей зазвичай якраз закінчують університет і готуються до магістратури.

Я зробила глибокий вдих. Великий палець Грема на моєму коліні знову ворухнувся, ніби він збирався вступити в бій, але цього разу я вирішила відповісти сама. 

– Мені двадцять два, місіс Ворд, – спокійно сказала я. – І я провчилася три роки в Інституті мистецтв і дизайну. Але зараз я в академічній відпустці.

З боку Едварда почулося тихе, знущальне хмикання. Лезо ножа розітнуло шматочок бекону.

– Академічна відпустка? Який елегантний термін. Це тепер так називається, коли відраховують за прогули? Чи просто забракло грошей на оплату останнього курсу?

Під столом пальці Грема залізною хваткою стиснули мою ногу, поруч кам’яною брилою напружилося його плече. Ворд уже набрав повітря, щоб словесно розмазати брата, проте я не дала йому шансу.

– Гроші тут ні до чого, Едварде, – мій голос прозвучав на диво дзвінко й рівно, коли я подивилася йому прямо в очі. – Я сама взяла перерву. Можна скільки завгодно вивчати теорію композиції, слухати лекції про світлотінь і завчати правила золотого перетину в задушливих аудиторіях. Але неможливо навчитися ловити справжнє життя, якщо ти замкнений у чотирьох стінах і бачиш світ лише через вікно кампуса.