Розділ 10

Грем

Рівно через двадцять хвилин я стояв під її дверима. Звичка брати своє і нікого не питати підказувала просто натиснути на ручку й увійти, але, згадавши, як ця дрібна катастрофа буквально виштовхала мене в коридор своїми маленькими руками, я мимоволі усміхнувся. Краще не ризикувати. Я підняв руку й постукав. Потім, для певності, ще раз.

Двері розчахнулися, і на порозі з’явилася… Еллі. Тільки…

Усмішка миттєво злізла з мого обличчя. Я завмер, відчуваючи, як у голові раптом стало зовсім порожньо.

– Це що? – вирвалося в мене.

– Що? – вона насторожено кліпала очима.

– Волосся.

– Що волосся? – її голос здригнувся.

– Що з ним?

– А що з ним?! – руда почала панікувати.

– Чому ти така… кучерява?

І тут її ніби прорвало. Обличчя Еллі враз спалахнуло – густий, відчайдушний рум’янець залив її щоки й спустився на шию. Вона різко підняла руки і почала притискати до голови своє вогняне волосся, яке тепер не просто стирчало, а спадало на її плечі справжнісінькими, пружними, дикими кучерями.

– Я знала! Я так і знала, що це жахливо! – затараторила вона, відступаючи на крок углиб кімнати й відчайдушно намагаючись прилизати цей хаос долонями. – Я ненавиджу ці кучері, я завжди, все своє свідоме життя їх випрямляла! Але мій випрямляч… він зламався, а в цій вашій королівській ванні є тільки фен, який зробив би із мене пуделя під напругою! Все, я нікуди не піду! 

Вона продовжувала щось панічно бубоніти про те, що схожа на клоуна, а я просто стояв на порозі і відчував, як глибоко в грудях, там, де зазвичай була лише холодна розважливість і нудьга, раптом щось… ворухнулося. Щось дуже дивне, незнайоме й абсолютно нелогічне.

Я дивився на неї і був шокований власними думками.

На ній була та сама проста бежева шовкова сукня в дрібну квіточку з невисоким розрізом на стегні, і тканина м’яко облягала її тонку фігуру. Але головним було волосся. Ранкове сонце, що заливало кімнату крізь вікно, падало прямо на неї, підсвічуючи ці шалені кучері так, що вони здавалися витканими з чистого золота й міді. Вона виглядала дикою. Неприборканою.

Я раптом зрозумів, що Еллі до неможливості, до якогось абсурду красива. Не відшліфованою, пластиковою красою, до якої я звик, а живою, справжньою красою.

І те, як мене зараз магнітом тягнуло торкнутися її волосся, збивало з пантелику. Я зробив крок уперед і перехопив її маленькі зап’ястя, зупиняючи цю безглузду боротьбу з власною природою.

– Еллі, – мій голос прозвучав трохи нижче, ніж зазвичай, і хрипота в ньому видала мене. Мені самому.

Я м’яко опустив її руки вниз. 

– Усе гаразд.

Вона завмерла, важко дихаючи, і невпевнено підняла на мене свої величезні бурштинові очі.

– Тобто…? – жалібно пискнула дівчина.

– Мені… подобається, – тихо, майже проти власної волі зізнався я.

Еллі ледь помітно здригнулася. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але запнулася, так і не вимовивши ні звуку. Ми стояли посеред залитої світлом кімнати, я тримав її за руки, а вона дивилася на мене так, ніби я щойно відкрив їй якусь головну таємницю Всесвіту.

Я різко відсмикнув руки, зробив крок назад і незграбно потер потилицю. І всі ці дії були на мене абсолютно не схожі.

– Сукня, до речі, теж... нічого. Нормальна, – кинув я, намагаючись повернути собі свій звичний ліниво-байдужий тон. – Ходімо, нас вже всі чекають.

Еллі кліпнула, ніби виходячи з трансу, і швидко закивала, ховаючи збентеження і машинально розправляючи складки на бежевому шовку.

Ми йшли довгими мармуровими коридорами. Я крокував поруч із нею, злегка сповільнивши свій звичний темп, щоб їй було зручно йти, і тихо інструктував:

– Мій батько, швидше за все, буде робити вигляд, що тебе не існує, або дивитися, як на брудну пляму. Мати навпаки – може ставити дуже незручні запитання з максимально милою усмішкою. Брат сьогодні головна зірка, тож його самозакоханість буде на піку. А Селія... ну, ти сама знаєш. Її корсет сьогодні, мабуть, затягнули ще тугіше.

Я скосив погляд на руду. Еллі йшла, зосереджено насупивши брови, і її вогняні кучері підстрибували в такт крокам. Вона відверто нервувала.

І раптом мене накрило дивним, гострим усвідомленням. Ще вчора, коли я тягнув її в цей будинок, моїм єдиним планом було кинути цю дівчину на розтерзання своїй родині. Я хотів використати її як гранату, щоб підірвати їхній ідеальний пафос і просто позлити батька. Навіть сукню їй не приніс відповідну до цього маєтку, змусив надіти те, що було в її валізі. А зараз... я дивився на її напружені плечі і чомусь думав лише про те, як зробити так, щоб їй було безпечно. Щоб їй було тут комфортно, і жоден із цих снобів не посмів зробити їй боляче.

Якого біса зі мною взагалі сталося за цю ніч? Ми ж навіть не спали…

Я знову згадав учорашній вечір, і мені стало соромно за свій вчинок. І за ту кляту сукню. 

Хоча треба визнати, вона і в ній була… Я обірвав цю думку, різко відвернувшись у бік садівника, який саме косив газон.

Ми вийшли на залиту сонцем терасу, де був накритий стіл. Уся сімейка вже була в зборі, як на ранковому шикуванні.

Річард Ворд похмуро гортав фінансове зведення на планшеті, навіть не доторкнувшись до кави. Мати акуратно намазувала джем на крихітний тост, виглядаючи так, ніби вже смертельно втомилася від цього дня. Едвард розвалився у кріслі на чолі столу. Він був розслаблений, вальяжний і до нудоти задоволений собою. Його зверхність була в міру аристократичною і сочилася з кожної його пози. А поруч сиділа Селія. Вона здавалася майже прозорою: хворобливо блідою і якоюсь надламаною. Дівчина дивилася в порожню тарілку так, ніби рахувала на ній мікроби...

– Доброго ранку, родино, – гучно й бадьоро промовив я.

Потім плавно відсунув стілець для Еллі, чекаючи, поки вона сяде, і тільки після цього по-хазяйськи опустився на сусіднє місце.