Розділ 8

Грем

Я розплющив очі й подивився на неї. Вона мала безглуздий вигляд. Руде волосся розсипалося по моїх грудях у хаотичному безладі, а на обличчі застиг вираз жаху впереміш із розгубленістю.

Боже, Грем, що ти робиш?

Я мав би бути тим самим холодним покидьком, за якого мене мають усі – від мого батька до моїх юристів. Але замість того, щоб відштовхнути її, я відчував, як мої пальці, всупереч будь-якій логіці, продовжують тримати її. Вона була теплою. І, чорт забирай, пахла яблуками.

Еллі нарешті кліпнула і почала вириватися. Я відпустив її й закинув руки за голову. Моя власна зухвалість мене вражала. Десь глибоко у підсвідомості я вже знав, що граю з вогнем, і, що найгірше – мені це подобалося.

Руда відскочила до краю ліжка, схопила ковдру, натягуючи її до підборіддя, і подивилася на мене так, ніби я щойно запропонував їй підписати договір на продаж душі.

– Ти... Ти це все спеціально? – прошипіла вона, червоніючи так, що, здавалося, ще секунда – і вона спалахне яскравим полум’ям. – Ти спеціально мене обіймав, щоб... щоб...

– Щоб що, Еллі? – я повернув голову і втупився в неї з максимально знудженим виглядом. – Ти справді думаєш, що мені більше нічого робити, окрім як вигадувати плани з обіймами «вокзальних волоцюг»?

Я навмисно вжив цей вираз, знаючи, як він її зачепить. І не помилився. Її очі спалахнули люттю, що вже було значно краще, ніж страх. Вона наїжачилася, стиснула зуби й випнула підборіддя.

– Я не вокзальна волоцюга! – гаркнула вона. – Якщо в мене тридцять вісім баксів, і ти знайшов мене на заправці з валізою, це ще не означає абсолютно ні-чо-го! Ясно тобі?

– Серйозно? – я ліниво підвівся, сівши на ліжку. – Нічого не означає?

Еллі відкрила рота, закрила, потім знову відкрила, підбираючи слова, щоб влупити мене якнайболючіше.

– Ти… ти просто… – вона махнула рукою, не знайшовши гідної образи. – Чому ти взагалі такий? Чому ти такий… безсовісний?

Я підвівся з ліжка, відчуваючи її увагу. Я знав, що зараз маю непоганий вигляд, навіть з розпатланим волоссям, і бачив, як вона на частку секунди затримала погляд на моєму торсі, перш ніж знову відвести очі до мого обличчя.

– Я такий тому, що я можу собі це дозволити, – я підійшов до своєї валізи, яку принесли сьогодні вранці, і почав шукати чисту сорочку. – І тому, що мені подобається таким бути.

Дівчина сиділа й дивилася, як я порпаюся в речах.

– А звідки… ця валіза? – вона кліпнула двічі, вочевидь намагаючись пригадати, коли та могла тут опинитися.

– Десь між третьою і четвертою твоєю спробою звалитися з ліжка мені спала на думку ідея написати дворецькому й попросити його принести мої речі. Потім я обійняв тебе, не давши тобі вчетверте бахнутися на підлогу, і вирішив залишити як є. Дворецький зайшов і, побачивши нас в обіймах, трохи почервонів, але…

– Ах ти ж! Використав моє сонне тіло у своїх особистих інтересах?!

Я обернувся до неї, притримуючи сорочку в руках.

– «Дякую, що не дав мені впасти». Нема за що, Еллі.

Руда так і сиділа на краю ліжка, згорнута в клубочок, і виглядала такою маленькою посеред цієї величезної кімнати. На якусь мить мені стало... ні, не соромно. Просто якось дивно. 

– Слухай, – я зробив крок до неї, раптом ставши серйозним. – Сьогодні буде важкий день. Репетиція весілля закінчилася, але нас чекає основна церемонія. Твоє завдання тут одне – зробити все, що в твоїх силах, щоб до мене не підходили незаміжні родички батькових партнерів.

Думав, мої слова її злякають, але вона підняла на мене очі, і я побачив у них виклик.

– Такий великий, а розрулити ситуацію з жінками не може. Ви подивіться на нього.

– Не зрозумів? – я підняв брову.

– Та от і я не зрозуміла, як ти дожив до своїх років, – пробурмотіла вона.

Я зробив кілька повільних кроків до ліжка, на якому вона сиділа, задерши голову вгору й спостерігаючи за моїм наближенням.

– Я чудово вмію відшивати, руда, – тихо вимовив я, схилившись до її обличчя. – Але ти винна мені триста сімдесят тисяч за понівечений «Астон Мартін». І мені набагато цікавіше спостерігати, як ти відпрацьовуватимеш цей борг, граючи роль моєї супутниці. Якщо провалишся або ж надумаєш втекти…

Я, знущаючись, замовк, даючи їй можливість самій додумати варіанти. Еллі ковтнула. 

Тоді я усміхнувся і вдоволено відійшов до своєї валізи. Поки я діставав домашні штани, щоб не кружляти по коридору в трусах, Еллі, гучно по-старечому крекчучи, сповзла з краю ліжка. Її босі ноги торкнулися килима, і вона солодко потягнулася, хрускаючи, здається, усіма суглобами одразу.

– Ну гаразд. Буду твоїм особистим вибивайлом.

Я стояв, тримав у руках штани і чомусь усміхався, як дурень, розглядаючи дівчину з ніг до голови. Ці котики на футболці, які були надто пухнастими, і її волосся, і це сонне сердите обличчя…

Вона зупинилася на півдорозі до своєї валізи й підозріло примружилася. 

– Чого ти шкіришся?

– Нічого, – я швидко відвернувся до вікна, кидаючи штани на спинку крісла, щоб сховати обличчя. – Душ там, за темними дверима.

Еллі плюхнулася на коліна перед своєю відкритою валізою і почала агресивно в ній порпатися, викидаючи на килим якісь шкарпетки. 

– Ти всміхався, бо я зранку маю такий вигляд, ніби мене жували й виплюнули, так? 

– Ні. 

– Не бреши. 

– Еллі, я серйозно.

Руда витягла з дна валізи об’ємну косметичку, притиснула її до грудей і сердито глянула на мене знизу вгору. 

– Ти сам, між іншим, маєш не кращий вигляд! – випалила вона, насупивши брови. – Але ж я не стою і не сміюся з тебе!

– Еллі, ти не маєш вигляд... – я запнувся, обробляючи другу частину її фрази. – Стоп, що? Ти вважаєш, що я зараз... погано виглядаю?

– А ти думав, ти один зранку не пом’ятий? – вона переможно задерла ніс.

– Що значить пом’ятий?

– Те й значить. Волосся в різні боки, на щоці червоний відбиток від подушки. Звичайний пом’ятий мужик, – продовжувала вона бубоніти.