Розділ 7

Еллі

Решта вечора минула напрочуд спокійно, якщо не враховувати того, що я разів п’ять ледь не знесла офіціантів і випадково з’їла якусь колекційну устрицю, думаючи, що це химерний гриб. Їжа тут була так собі: замало того, чим насправді можна було б наїстися, при цьому забагато смаків на одному міліметрі. 

Настала глибока ніч, і гості почали розходитися по своїх кімнатах у різних крилах маєтку.

Грем залишив мене саму й пішов до якоїсь брюнетки, сказавши, що повернеться через п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцяти хвилин йому виявилося замало, тому я, щоб не стояти як ідіотка в оточенні левів і левиць світської зовнішності, знайшла знайоме обличчя дворецького, який тягнув мою валізу в потрібну кімнату, і попросила його провести мене відпочити.

Відчинивши двері своєї кімнати-палацу, я відразу ж з полегшенням зняла чорну сукню моєї подруги та повісила її на спинку стільця. Після чого нарешті вдягнула рідну, розтягнуту футболку з написом «Я з котиками на ти», яка доходила мені майже до колін. Я обожнювала її за це. Жодних обтягуючих шортів не треба…

Змила залишки макіяжу, зняла дорогущий кулон, розпустила волосся, яке тепер стояло дибки, мов у лева після удару блискавкою, і з блаженним зітханням розпласталася на гігантському ліжку.

Нарешті. Можна просто видихнути і...

Двері клацнули й безсоромно відчинилися. На порозі з’явився Він.

Грем уже позбувся свого багатостраждального піджака. Кілька верхніх ґудзиків його білої сорочки були розстебнуті, а краватка недбало бовталася на шиї. Він зайшов до кімнати, спокійно зачинив за собою двері й тільки тоді перевів погляд на мене.

Я підскочила на ліжку так різко, ніби мене хтось із нього підкинув, вибивши пружину з матраса. 

– Ти... ти що тут забув?! – випалила я, витріщившись на нього. 

Грем зупинився посеред кімнати. Його погляд повільно, з виразом, який було неможливо зчитати, ковзнув по моєму розпатланому волоссю, потім спустився до напису «Я з котиками на ти», і куточок його губ смикнувся вгору.

Ворд ліниво сперся плечем об стійку балдахіна біля ліжка. 

– Вийди звідси! – прошипіла я, вказуючи пальцем на двері. – Твоя кімната не тут! Вона має бути десь в іншому крилі!

– Моя кімната справді там. Але спати я буду тут, – абсолютно спокійно відповів цей нахаба, починаючи стягувати краватку з шиї.

– Що?! Ні! – я схопила подушку, готова захищатися. – Я не буду спати з тобою в одному ліжку! Я краще піду в пустелю до койотів!

Грем зітхнув, закинув краватку на спинку крісла і потер перенісся, виглядаючи раптом трохи втомленим.

– Мій батько – параноїк, Еллі. Він не повірив у наш зворушливий союз ні на секунду. Тому просто зараз, буквально за п’ять метрів від цих дверей, стоїть той самий Генрі, який ніс твою валізу. І він стоятиме там, поки не переконається, що ми дійсно проводимо ніч разом, як і належить пристрасній парі, що не може відірватися одне від одного.

Я кліпнула, перетравлюючи цю інформацію.

– Він що, підслуховує?!

– Він виконує наказ. Якщо я зараз вийду з цієї кімнати і піду до себе, мій батько вранці з посмішкою маніяка виставить тебе за ворота, викличе шерифа і повісить на тебе повну вартість мого «Астона». 

Тепер я вже важко ковтнула.

– Ми ж закохані, Еллі. А закохані не розходяться по різних спальнях після того, як так відчайдушно захищали одне одного перед родиною.

Я з жахом подивилася на двері.

– Тобто... ми будемо... на одному ліжку?

– Ліжко розміром з аеродром, місіс Катастрофа. Я ляжу скраю. Ми навіть не торк...

Ворд не договорив. З коридору долинув ледь чутний, але виразний скрип мостин. Кроки. Вони дуже обережно наближалися до наших дверей, а потім зупинилися просто під ними.

Грем замовк. Його погляд ковзнув у бік коридору, а потім повільно повернувся до мене. Жодної паніки чи напруги. Навпаки, на його губах розцвіла диявольськи задоволена усмішка.

Він приклав вказівний палець до своїх губ, закликаючи мене до тиші. А потім неквапливо рушив до ліжка.

Я відкрила рота, щоб відмовитися від його маніакальних ігор, але Грем несподівано одним потужним рухом стрибнув на ліжко й навис наді мною.

Його велика, гаряча долоня миттєво накрила мій рот, глушачи зляканий писк, а вага тіла втиснула мене в матрац.

Моє серце зробило сальто і забилося десь у районі горла.

Ми опинилися в абсолютній, небезпечній близькості. Його коліна розсунули мої ноги прямо через ковдру, надійно фіксуючи мене на місці. Я широко розплющеними очима дивилася в його обличчя, яке опинилося буквально за пару сантиметрів від мого.

Там, за дверима, почувся ледь вловимий шурхіт. Дворецький притулився до дерева, відверто підслуховуючи.

Грем не зводив з мене погляду. Його темно-сині очі сміялися. Ворд перемістив руку мені на потилицю, зариваючись довгими пальцями в моє руде волосся.

– Підіграй мені, – видихнув він майже беззвучно, торкаючись губами самісінького краю мого вуха.

А потім, не даючи й секунди на роздуми, Грем трохи відхилився і гучно, з важким, абсолютно реалістичним хрипким видихом, промовив у простір кімнати:

– Боже, Еллі... ти зведеш мене з розуму...

Мої щоки спалахнули таким полум’ям, що, здавалося, футболка зараз загориться. Його пальці на моїй потилиці злегка стиснулися, погладжуючи шкіру біля коріння волосся, вимагаючи відповіді. Я судомно ковтнула повітря. Від його близькості та цього низького тону я просто забула, як дихати, і, згораючи від сорому, ледве видавила:

– Г-греме... почекай...

Він тихо, неймовірно правдоподібно застогнав, нахиляючись ще нижче. Його губи майже торкнулися моєї шиї, обпікаючи її гарячим диханням. Я інстинктивно вигнулася, намертво вчепившись пальцями в його білу сорочку. Мої легені різко стиснулися, виштовхнувши назовні тихе, зовсім не награне, переривчасте зітхання.

За дверима пролунав глухий звук кроків, що швидко віддалялися. Дворецький почув достатньо.